110 років тому – 19 липня (1 серпня за новим стилем) 1913 року , у містечку Сурамі, Тифлійської губернії,  (нині Грузія)) на 43-му році життя померла видатна українська письменниця, перекладачка  та культурна діячка, співзасновниця літературного гуртка “Плеяда”  Лариса Петрівна Косач-Квітка відома у всьому світі за своїм літературним псевдонімом як Ле́сяУкраї́нка.

     Червоною ниткою проходить мотив України у творчості поетеси, адже він оголює найболючіші проблеми рідного краю, викриває неправду, закликає до боротьби та змушує повірити у національне визволення з-під ворожого ярма. Вона вірила про щасливу долю Батьківщини, і ця віра була головним лейтмотивом її життя.

***

Будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита.

***

І доки рідний край Єгиптом буде? Коли новий загине Вавилон?

***

Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.

***

Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид.

***

У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи, щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями… Така легкість репутації приманює многих.

***

Тепер можна у нас почути фразу: “Говорить по-нашому” – се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, він говорив по-китайськи.

***

Одвага наша – меч, политий кров’ю.

***

Сором мовчки гинути й страждати,
Як маєм у руках хоч заржавілий меч.

***

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
(“Do” (Гімн. Grave))

***

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
(“Давня казка”)

***

Скрізь плач, і стогін, і ридання
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.
Над давнім лихом України
(“Скрізь плач, і стогін, і ридання”)