Ідея його відзначення прийшла до відомого діяча лялькового театру Дживадо Золфагаріхо (Іран). У 2000 році на XVIII Конгресі УНІМА в Магдебурзі він виніс цю пропозицію на обговорення. Але, не зважаючи на те, що дискусія про місце і час проведення цього свята була дуже жвавою, це питання так і не було вирішено. Лише тільки через два роки, на засіданні Міжнародної Ради УНІМА, дату святкування було визначено. Традицію свята лялькарів усього світу відкрив день 21 березня 2003 року. Саме в цей день всі професіонали і прихильники театру ляльок святкують Міжнародний День лялькаря. Президент УНІМА Маргарета Нікулєску звернулася до всіх діячів театру ляльок з закликом перетворити день 21 березня на захоплюючий ритуал на славу лялькового театру: „Нехай в цей день грають лялькові спектаклі, проводять дискусії, влаштовують зустрічі, нехай об’єднуються всі професіонали і аматори одного з найдавніших видів мистецтва – театру ляльок! Хай всі навколо стануть учасниками нашого свята! Хай всі опиняться в театрі ляльок!”.
На думку відомої діячки індійського театру ляльок Капіли Ватсяаян: „Світ лялькового театру – це невинність дитинства, його чистота і особлива безпосередність, і мудрість філософа. Для мене театр ляльок завжди приховує особливе очарування, оскільки є унікальним явищем у сфері мистецтва: за своєю дивовижною простотою і, одночасно, за своєю багатозначністю це – справжній Всесвіт таємничого і образного, загадковості і фантазії. Виникаючи у реальному часі і просторі, театр ляльок повертає нашим душам справжню сутність…”.
І, насамперед, говорячи про ляльковий театр, в нашій уяві відразу постає образ дерев’яного хлопчика з довгим носом. Хто ж це? Звернемось до історії…
Протягом століть на ярмарках та народних гуляннях бажаним гостем був в Англії – бродяга Панч, в Італії – Пульчинела, на просторах України – Петрушка, у Німеччині – Касперлє, у Франції – Полішинель. При різних звучаннях імені то був веселий персонаж, який не боявся насміхатися над панством і всілякими гріхами людськими. В ті часи цей персонаж був далеко не дитячою забавкою.
У ляльках виконувались свого часу п’єси Шекспіра та інших великих драматургів. У східних країнах традиційні театри ляльок спрямовані до дорослої публіки. Та і традиційний український вертеп також звертався до широкого загалу сільської громади.
Лише у радянські часи театри ляльок віддали у безроздільне володіння дитячій аудиторії, за що малеча, безумовно, має бути безмежно вдячною. Адже казки, які показують ляльки, зігріті диханням і умілими руками акторів-лялькарів, несуть величезне послання добра, краси і людяності. Хоча вистави для дорослих – також є в репертуарі кожного серйозного колективу театру ляльок.
Але, повернемося до довгоносого хлопчика. Багатьом він відомий, як Буратино. Та це ім’я мало свого прототипа – Пінокіо з однойменної казки Карло Колоді «Пінокіо, або Пригоди дерев’яної ляльки», Ка́рло Колло́ді (справжнє ім’я Карло Лоренці́ні) (24 листопада 1826 – 26 жовтня 1890, Флоренція) — італійський письменник та журналіст. Загальне визнання отримав завдяки популярному оповіданню “Пригоди Піноккіо”, яке стало класикою дитячої літератури і було перекладено багатьма мовами світу. В її тексті Пінокіо часто називається не по імені, а просто загальним ім’ям «Бураттіні» (італ. il burattino). За характером «довірливий дурник з дрібними думками», але при цьому він рішучий, пізнавальний, любить пригоди і наділений альтруїзмом. Основний його атрибут — золотий ключик. К. Коллоді створив свого героя в образі ляльки, вирізаної з вишневого поліна, але наділив його живими рисами непосидючого дитини з повним набором властивих дитячому віку схильностей до витівок і відсутністю почуття небезпеки. Піноккіо вийшов настільки чарівним, що читач легко прощає йому дурість і навіть егоїзм, бо важливішими виявляються безпосередність і винахідливість, завдяки яким він справляється з будь-якими складнощами і непередбаченими ситуаціями. Деякі пригоди Піноккіо не увійшли до авторської версії казки О. Толстого. З Буратіно трапилися історії, відмінні від тих, в які потрапив персонаж К. Коллоді.
