22 травня наші предки вшановують Миколу Чудотворця, одного з найвідоміших у православ’ї святих. У православ’ї  його шанують двічі на рік – 19 грудня і 22 травня. Сьогоднішню дату називають Миколою весняним або Миколою Літнім.

      Пам’ятний день на честь перенесення мощей Миколая Чудотворця з Лікії до італійського міста Бар, узгоджено папою Урбаном ІІ. Саме тому,  цей присвяток відзначають переважно на західноукраїнських землях.

Весняного Миколи, на відміну від зимового (19 грудня), у народі майже не святкують. Деякі традиції побутували на півдні України, оскільки святий Миколай є покровителем та захисником мореплавців (тут доречно згадати Миколаїв – південноукраїнське місто на узбережжі Чорного моря). А на Західній Україні з цим днем пересікаються обряди пов’язані із тваринництвом.

      На Гуцульщині цього дня влаштовували полонинський хід – перегін худоби на високогір’я. До нього горяни готувалися, як до великого свята. Зранку святково вдягнені гуцули вигонили корів до сільської левади. Попереду, як правило, йшов «депутат», себто голова пастухів і два його помічники з трембітами. За ними – стадо, а потім дорослі й діти. На околиці села жінки й діти поверталися додому, а чоловіки супроводжували худобу аж до пасовиськ, що були за кілька десятків кілометрів у горах.

       На полонині старший чабан кресалом розпалював «живий вогонь», який мав горіти цілий сезон, тобто до глибокої осені, коли полонинський хід повернеться на зиму по домівках. Тягловий скот перебував на випасі до початку жнив, корови – до середини чи кінця вересня, а вівці випасалися аж до початку листопада.

      На весняного Миколая відбувався перший вигін коней на пасовиська (хоча у багатьох регіонах України це робили на Юрієвий день). З цієї нагоди тварин виводили на сільські майдани, де батюшка робив спеціальну відправу і скроплював їх святою водою. Після цього, вершники виїздили у поле і вчиняли скачки, «щоб нечиста сила коней не мучила».

     На Бойківщині на ярого Миколи селяни постилися, аби «худоба не хворіла і не нападали на неї хижаки». Особливо остерігалися вживати молочні продукти.

     На Подніпров’ї господині вірили, що цього дня не можна мочити конопель, бо можна витягнути утопленика.

     На Київщині та Поділлі влаштовували спеціальні обіди, котрі називали «нікольщиною».

      До цього дня вже має настати літня пора. Саме тому, селяни починають масово висаджувати розсаду томатів, баклажанів, перцю та інших теплолюбних рослин. Проте пам’ятали, що за повір’ям, від Миколи до справжнього літа лишилося 12 вранішніх приморозків (якщо не в травні, то у вересні).

     Чи не найбільше Весняного Миколая чекали діти, адже «До весняного Миколи не можна купатися, бо з чоловіка верба виросте (вербовий хрест на могилі)». Так, у пообідню пору, щаслива дітвора бігла до річок, ставків та озер, аби нарешті скупнутися у прогрітій водоймі. Зазвичай купальний сезон тривав від Весняного Миколая до дня святого пророка Іллі (2 серпня).

     З цим днем пов’язано чимало прислів’їв та приказок: «До Миколи не буде літа ніколи», «З Миколиного дня тепло на землю спустилося», «До Миколи не сій гречки, і не стрижи овечки», «У році два Миколи: один з травою, а другий з морозом», «На весняного Миколи не буває холодно ніколи, а на зимового Миколи не буває тепло ніколи», «Прийшов Миколай – коней випасай», «Святий Юрій пасе корів, а Миколай – коней», «Держи сіно до Миколи – не побоїшся зими ніколи», «Не хвались на Юрія посівом, а хвались на Миколу травою», «Після Миколи не можна садити бахчу (кавуни та дині), бо зав’язі не буде», «Велика милість Божа, якщо цього дня піде дощ».