Для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі.
Відомо, що Тарас Шевченко був відомим у культурному колі петербурзької інтелігенції, а тому про нього уже міг знати й чути, а може вже й познайомився через своїх знайомих (а воно так і було!) сам власник лихвинського маєтку поміщик Хрущов Дмитро Олександрович (1928
— 1873), член Харківського губернського комітету «по влаштуванню селянського стану» – , що був у столиці з нагоди підготовки селянської реформи. Як громадський діяч, він був знайомий з передовою ліберальною інтелігенцією. Ось чому Шевченко і прийняв пропозицію саме лихвинського поміщика поїхати з ним на Україну, а не з ким-небудь іншим, бо поет вельми переймався прискоренням царського маніфесту про звільнення селян із кріпацької неволі. Спілкування з цим паном Тарасу Григоровичу було вкрай корисним, потрібним і необхідним, бо його рідні все ще залишалися в кріпацтві. Обставини склалися так, що закінчення одного із засідань Комітету збіглося з рішенням Шевченка їхати на батьківщину. Тоді, Дмитро Олександрович і запропонував митцеві подорожувати разом, а також, запросив до себе в гості на Лебединщину. Шевченко був радий такому випадку. Це видно з його записки Хрущову від 24 травня 1859 року: «Во имя Божие, подождите меня Москве до 28 мая. Если не можете, то с получением сего уведомьте. Искренне ваш Т. Шевченко». Таким чином, можна вважати, що виїзд Т. Шевченка й Д. Хрущова в Україну відбувся 28 травня; їхнім супутником був генерал Крилов, який їхав до Тули. Виїхали поїздом у вагоні першого класу з туманного петербурга на москву, а звідти через Орел (де зустрівся з відомим вже Лазаревським) Курськ – Суджу на перекладних, тобто міняючи коней на кожній поштовій станції, добралися нарешті до України. Першим селом, яке зустріло Кобзаря на Україні в Сумській області була Юнаківка, а потім пішли Хотінь, Стецьківка та місто Суми. Поміняли коней на поштовій станції, що була поблизу Іллінської церкви, зупинились на короткий відпочинок, бо дорога тоді була далека і важка.
Непомітно пролинули дві – три години – і вже вони проїхавши Шпилівку, у сотенному містечку Ворожбі, звідки рукою до Лихвина –кінцевого пункту багатоденної подорожі. Правда деякі місцеві краєзнавці та біографи поета (Ю. Ступак) пишуть, що вони їхали не найкоротшим
Лебединським шляхом, а чомусь щойно прокладеним Харківським – через Боромлю – Тростянець – Охтирку. Але ж то шлях, – іронізує лебединський краєзнавець і письменник Борис Ткаченко,– з Німеччини в Туреччину: Як на мене, найкоротший шлях до Лихвина – через село Сулу. Правила хорошого тону-поведінки, а поет був вишуканим справжнім денді та вихованим великосвітським левом, що вільно й гідно почувався у будь-якому середовищі і, не зважаючи на титули й звання,не міг не віддати спершу повагу, як ведеться, господині маєтку чарівній Наталії Олександрівні Хрущовій – доньці генерал майора Олександра Григоровича Сомова, за наполяганням якої її чоловік Олександр Хрущов і запросив поета до свого маєтку. Вона цікавилася літературою, мистецтвом, мала пристойну картинну галерею, а свої відсотки від банківського вкладу щедрої душі жінка перераховувала на підтримку вчителів Ворожбянської школи.
Шевченка завжди радо приймали титуловані дворяни-поміщики: княгиня Вільхівська у своєму палаці «Версаль» у селі Мойсіївці (Черкаська область), де поет танцював у молодому запалі з родовитими княжнами та залицявся до Галини Закревської, бував у палаці-маєтку її чоловіка, нащадка гетьмана Розумовського, подовгу жив у маєтку князя й фельдмаршала М. Г. Рєпніна – Валконського, дружив з його дочкою княгинею Варварою, якій присвятив поему «Тризна», малював їх портрети. Пора вже давно нам відійти від штампів епохи, коли поета малювали лише революціонером та непримиренним ворогом лібералів-поміщиків. Мов, він кріпацький син, а поміщики – гнобителі й провінційні сатрапи, хоч і дружив з ними.
Настав час Шевченкові виконати доручення петербурзького друга Броніслава Залеського й зустрітися з його родичами – братами Олексієм і Матвієм, які мешкали в Лебедині. Відстань від Лифиного до Лебедина не така вже й далека, однак, потрібно було залишити маєток Хрущових і рушити у відкриті простори Харківської губернії, що столичним департаментом поліції категорично заборонялося. Тому, щоб не накликати неприємностей на господарів Лифиного, поїздка Тараса в Лебедин була негласною. До Залеських вони діставалися не поштовою дорогою Суми – Лебедин, а окружними манівцями: мимо хутора Гостробури, околицями Межирича, Кисилівкою, Михайлівкою, а далі – майже сім кілометрів – лісовою дорогою до Лебедина. Сім’я Залеських мешкала прямо при в’їзді в місто, на вулиці Михайлівській. Про відвідини Шевченком Лебедина знали тільки Залеські та їхнє найближче оточення. Упродовж десятиліть у місті живе переказ про те, як брати Залеські організовували для «поднадзорного» таємного гостя дружню зустріч – традиційну для Лебедина «кашу» – у приватному лісовому урочищі, яке і дотепер у державній картографії називається «Протопопівщиною». Як уже говорилося, це відвідання мало нелегальний характер, але брати Залеські були людьми хлібосольними й не могли відпустити Тараса, не почастувавши кашею та варенухою. І для реалізації своєї ідеї вони вирішили залучити… православну церкву, сподіваючись, що святі отці зможуть утриматися від розголошення їхньої таємниці.
Відпочивши після вчорашньої «протопопівської» каші, по обіді вже чекала пара тарантасів: один з начинкою для пікніка, в другій поїде Шевченко з Хрущовим на хутір Нові, де, як було раніше домовлено, чекали їх друзі.
Гості із Лебедина у Нові вже виїхали-то борати Залеські, їх товариш лікар Одавченко та художник-аматор Отто Максимович Цеге фон Мантейфель, який згодом намалює картину «Пікнік» – своєрідний груповий портрет нових лебединських знайомих Шевченка.
Зустріч була надзвичайно приязною. З усіма Тарас Григорович перезнайомився: хороші, чемні люди, справжні інтелігенти, з якими є про що порозмовляти, які уважно уміють слухати. На ній велися дискусії про очікувану селянську реформу і про українську народну пісню, та, за звичаєм, було й частування з варенухою. Напевно, згадуючи про зустріч під Маськами, митець, даруючи свій офорт «Пікнік» привітним господарям, на звороті картини власноруч написав: «Варенушному архімайстрові О. М. Залеському на пам’ять 6 июня 1859 на Нові. Т. Г. Шевченко». Наступного дня на Нові ще продовжувалися гулянки, але після обіду гості почали роз’їжджатися. Першим заспішив Тарас. Попрощавшись із новими друзями, Шевченко відбув на хутір Лифине, щоб довершити деякі поточні справи. Повертаючись у маєток Хрущових, Тарас розмислював про вчорашніх приятелів, які нині роз’їхалися по своїх домівках, а там їх чекають дружини та діти. А куди поспішає він, хто його чекає хоч би й у Лифиному? І знову серце стислося від самоти… Тож остаточно вирішує терміново вибиратися до рідних на Черкащину: може, хоч там знайде душевний спокій.
Так закінчився другий день перебування Шевченка на Лебединщині.
Друзі запрошують його до Лебедина, але в Шевченка – поета й художника, є ще й свої творчі плани. 7 і 8 липня він попрацює ще тут, а 9 або 10 проїздом зможе відвідати й Лебедин, куди його відвезе сам Хрущов. А поки що поет любується з високого пагорба селом, яке притулилося біленькими хатинками по під лісом над ставком. Рай та й годі, коли б не оця бідність, кріпацька неволя. Дивлячись на козака-нетягу, що йде попід горою заквітчаним лугом-долиною зримо
линуть слова нової пісні:
Ой, по горі роман цвіте,
Долиною козак іде Та у журби питається,
Де та Доля пишається?
Чи то в шинках з багачами?
Чи то в степах з чумаками?
Чи то в полі на роздолі З вітром віється на волі?
Не там, друже- брате,
У дівчини, в чужій хаті,
У рушнику, та в хустині,
Захована в новій скрині.
Та це ж пісня про самого себе, – промайнула в голові Тараса думка. Сів та й задумався, а потім намалював етюд “Дуб”, пейзажний малюнок “У Лихвині”. Зробив декілька замальовок та й поспішив до маєтку Хрущових, бо не любив запізнюватися ні на обід, ні на сеанс малювання портрета пані Наталії Олександрівни, яка вже давно чекає на нього.
