Це процес косіння трави на сіно. Був важливою справою в житті селянина, бо сіно заготовляли на зиму для худоби, пов’язуючи з ним зимове благополуччя для родини. Косовиця – надто важка й відповідальна робота. За короткий час потрібно було скосити й згребти траву, достатньо підсушити її (при частих літніх дощах) і звезти до обійстя. Тому, кожен господар намагався якомога швидше впоратися із заготівлею трав.
Традиційно, сінокосів було три: перший (індивідуальний) припадав на травень, другий (колективний) на червень, а третій (пізній) на серпень-вересень, коли виростала отава. Головною косовицею все ж була червнева, котра наставала після Зелених свят і тривала до жнив.
Ділянки, відведені окремими селянами для косіння трави, називались покосами. У дикій місцевості сіно косили на луках, заплавах, левадах, лісових галявинах та узлісках. На свій покіс родина вирушала на увесь день. Косити починали з самого ранку, коли ще не зійшла роса. Зрізана косою трава лягала в широку смугу – покіс, прокіс, ручку. Підсохле сіно з кожного покосу згрібали дерев’яними граблями в довгу купу – вал, валок (це називається валкуванням). З валків потім складали маленькі стіжки – копиці. З копиць, в свою чергу, складали стоги чи скирти. Після закінчення косовиці сіно відвозили до сінників (сіновалів), ховали на горища чи складали під накриття – обороги. Перед тим, як скласти, відбирали певну його найкращу частину для обрядових потреб.
Сприятливими для заготівлі сіна були сонячні, погожі дні. А от дощі були істотною проблемою. У дощову погоду сіно доводилося накривати, аби воно не промокло і не прогнило. Інколи, намокле сіно пересушували, проте, у багатьох випадках це не встигали робити і воно остаточно відгнивало.
Традиційно, косовицю починали в перший вівторок Петрівки. Якщо ж Петрів піст випадав надто пізно, то косити починали тоді, як тільки-но польовий «гороб’ячий» щавель викидав волоть. Кілька літніх косарів ішли селом і, постукуючи в коси, оповіщали селян про початок сінокосу. Після цього сигналу селяни бралися за роботу.
Крім індивідуальних сінокосів були і громадські. Ті, хто мали величезні покоси, а отже потребували додаткової робочої сили, організовували толоку. Ця форма колективної взаємодії та взаємодопомоги була добровільною та неоплачуваною. Господар покосу зобов’язувався відвозити і привозити косарів, ситно (чотири рази на день) харчувати.
Косарі, які збиралися на толоку, обирали з-поміж себе отамана. Як правило, це був найдосвідченіший ґазда. Він першим прокладав загінку, визначав початок і кінець роботи, узгоджував перепочинки тощо. Крім нього обирали ще й осавула – надійного помічника.
Місце постою косарської толоки називалося кошем. Тут обідали, відпочивали, тримали харчі й воду, господарче причандалля. Умовним знаком для коша була управлена в землю висока гілка.
Крім косарів на толоку виїжджали жінки і дівчата. Вони розпушували сіно (щоб швидше сохло), згрібали його в валки і складали в копички.
Косарі, як правило (якщо дозволяли погодні умови), працювали увесь світловий день. Щоб якось скрасити тяжку працю, намагалися розвеселити себе піснями.
Кінець сінокосу зумовлювався погодними умовами і настанням жнив. Закінчивши роботу, кілька жінок ставали попереду. Їм на плечі піднімалася дівчинка. Тримаючи над головою підняті вгору граблі, вона оповіщала, що косовицю закінчено. Косарі ж, проклавши останню гінку, ставали в шеренгу і, тричі промантачивши коси, кидали їх поперед себе.
На кінець тяжкої праці косарі сідали за святкову вечерю, яку називали «косаркою».
З косовицею пов’язано чимало влучних прислів’їв та приказок:
- Червень каже: «Коси, коси, допоки роса, бо сонце пригріє – косар упріє, а коли роса додолу, то косар – додому».
- Хто рано косить, той хліба не просить.
- Хто добре косить, той їсти не просить.
- Коса любить брусок, та сала кусок.
- Коса любить хитрого, а ціп дурного.
- Як сіно косять, то дощів не просять.
- Дощі йдуть не там де просять, а там де сіно косять.
- З косою погоди не жди.
- Роби сіно в погоду, бо згниє в негоду.
- Не в дощ, а в годину сіно гребуть.
- Язиком сіно не накосиш.
- Ну й коса, як бритва, не косить, а бриє.
- Добра коса й камінь переріже.
- Поганою косою і хороший косар не буде косити.
- Трава така, що й миш не пролізе.
- Накосила скирту сіна, прийшла коза та й поїла.
- Спиться, як після косовиці.
- Не хвалися травою, а хвалися сіном.
- Тільки до Петра косарі.
