У національному одязі кожної країни відображена національна свідомість нації, її естетичний ідеал, прагнення та цінності. В цьому сенсі український національний костюм є багатогранним явищем. В його образі поєднані такі риси, як слов’янська душа, східна любов до яскравих кольорів та західна нотка витонченої елегантності.

     Про одяг краян можна здогадуватись, судячи по знахідках при розкопках Новотроїцькото городища. Там не було такої оселі, де б не знайшли пряслице. А ще знайдено безліч скребачок, які використовувалися при обробці шкіри. Отже, одяг у поселенців був тканий і хутряний, тобто з полотна і вовни шились кожухи, шапки, постоли.

Дослідники українського народного одягу звертають увагу на дві особливості. Перша та, що буденний одяг і заможнішої частини козацтва, і простолюду нічим не відрізнявся. І друга та, що з середини XVII століття спочатку повільно, а в часи руїни і колоніального гніту розпочалося збіднення народного вбрання. Те ж саме ми спостерігаємо і в описуваному краї.

Одяг простолюду був із звичайного чи вибійчатого полотна, льону, овечого хутра. Пояси були найчастіше домашнього виготовлення, ткані, інко­ли турецької роботи. Найчастіше — червоні, зелені, розшиті до­рогими нитками рослинним орнаментом.

Жіночі сорочки тих часів дійшли до наших днів майже без
змін. Були вони в краї двох видів: “додільні” (з одного шматка
полотна) і “до підточки” (верхня частина сорочки шилася з тонкого полотна — дванадцятки, тринадцятий чи чотирнадцятий, а нижня – з грубішого – дев’ятки). Чим тонші нитки, тим більше їх укладалося в пасмо, тим тоншим було полотно. Сорочка –”станок”, що покривала тільки верхню частину тіла, до пояса, з’явилась пізніше. Дівчата зав’язували комір сорочки на шиї червоною стрічкою, молодиці       шнурами або ж застібали, як і рукава, на ґудзик.

Чоловічі вишивані сорочки були на Лебединщині безкомірні, з стоячими комірцями. Рукава сорочок в більшості – циліндричної форми, рідше – з манжетами. Вишивка – на грудях, на комірі і но низу рукавів.

Традиційними для краян були “понеділкові” сорочки. На дру­гий день весілля, в понеділок, молодий одягав сорочку, яку спе­ціально до цього дня вишила йому наречена. Майстерність ви­шивальниці була одним із головних критеріїв, за яким визнача­лась придатність молодої до сімейного життя.

В жіночих сорочках майстерність проявлялась в оздобленні рукавів: тут і вишивка, і мережка, і “пружок” (“вошивець”). Но­сили ці сорочки так, щоб з–під плахти виднілась нижня мережка–лиштва. Орнамент вишивки рукавів: “виноград”, “ружі”, “со­сонки”, “хміль”. А ще геометричні форми із назвами: “рачки”, “павучки”, “метелики” тощо.

В орнаментації сорочок використовувалося в основному три техніки: мережіння (вирізування), настилання (пряма і коса гладь) та вишивання хрестиком. Досить часто настилання роби­лось білими нитками (“біллю”), що надавало особливої ніжності. Нитки – льняні, конопляні, пізніше — бавовняні, крамні — за­полоч, муліне.

В орнаменті поєднувалися червоний, чорний і білий кольори вишивок. Рідше спостерігались сорочки із вкрапленням голубого та зеленого кольорів.

На виставці української старовини, організованої лебединським земством влітку 1918 року, експонувалась сорочка “гетьманші Полуботчихи”. Надала цей експонат графиня Варвара Василів­на Капніст – нащадок гетьмана Павла Полуботка. Крім виши­вок на грудях, рукавах і подолі, сорочка була обшита червоною, синьою та зеленою стрічками. На грудях сорочка була розшита півхрестиком вишневим кольором та синім з додаванням пале­вого та зеленого шовку. Рукава і пелену розшито червоно–зеленими вовняними литками в поєднанні з білою заполоччю. Верхня частина спини розшита стрічкою. Орнамент вишивки геометричний, складний. На відміну від традиційних сорочок, в яких найпишніше вишивались рукава, ця сорочка найпишніше розшита на грудях.  Вона більше нагадує  чоловічу сорочку старих часів. Очевидно, саме це й породило в дослідників сумнів: чи справді сорочка належала Полуботчисі?

         Поясний одяг у жінок складався із запаски, плахти та фартуха.  Запаски були дво та одноплатовими. Дноплатова – з двох шматків грубого чорного чи синього кольору полотна. Широким шматком оперізується тильна частина фігури, вужчим – передня частина. Святкові запаски шились із дорогих тканин (шовк, парча, штоф) вишивались вибагливим орнаментом. Зав’язувались запаски на талії шнурами і оперізувались вузьким, оздобленим орнаментом, вов­няним поясом (крайка) або ж широким – «з китицями».

Одноплатова запаска – не що інше як зшитий у кілька пілок шмат грубої вовняної чорного кольору матерії. Ним обгорталась жінка. Підв’язувались дерги шнуром та поясом. При носінні нижній кінець верхньої пілки дерг підкидався під пояс.

Плахта – елемент святкового жіночого порання. Виготовлялась вона з трьох пілок, витканих із кольорової вовни шахматним орнаментом. Інколи клітинки орнаменту ще додатково вишивалися в ручну.

Дві пілки зшивались між собою до половини, а до них посере­дині (літерою “Т”) пришивалась третя. При перегині третя пілка закривала недошитий шов між двома першими. Талія обгорталась так, що поли плахти (крила) звисали по боках.

В Лебедині були талановиті ткачі–плахтії. Мистецтвознавець Стефан Андрійович Таранушенко встиг записати назви їхніх виробів: крижева, хрещата, закладяна, рогатка, черніточка, третя­чок, синятка, картата. Малюнки на плахтах називались: “перець”, “ведмежі лапки”, “раки”, “виноград”, “папороть”, “ключі”, “безкінечник великий”, “безкінечник малий”, “рожа”, “крокос”. Останні відомі майстрині плахтії Лебедина — Уляна Капранка та Параска Козловська з вулиці Коновальської.

Спереду обов’язково жінка підв’язувалась фартухом (вере­дницею). Художньому оформленню його надавалось більшого значення, ніж самої плахти. Пізніше фартух носили і без плахти. В кінці XIX століття він шився із крамного білого полотна і вишивався по боках орнаментом з дрібненьких квітів (сині, зелені та червоні кольори). А внизу вишивався ряд великих квіток і приточувався поділ — мережка.

Згодом усю цю незшиту одіж витіснили спідниці із домотканих тканин та атласу. В кінці XIX століття полотно домашнього виробництва на пошиття спідниць уже не використовувалось. Його замінили кашемір, сатин та ситець. Спідниці шились рясними ……..  у п’ять, сім, а то й 12 пілок. Ряснота спідниці говорила про заможність її власниці.

Спідниці з обяру із золотим та срібним розквітчуванням або із камки звались саянами. Вони підбивались кумачем, облямову­вались мереживом. Носились саяни, як правило, в парі з бестрогом–керсеткою, теж виготовленою з обяру, камки чи оксамиту — мережаною, з галунами і без підкладки.

В останні роки минулого століття особливо шанувались в краї “кубові” спідниці — дуже рясні, з “підточкою”, з мереживами, аплікаціями з кольорових стрічок та з вистрочками.

Поясним одягом у чоловіків були шаровари, а пізніше – шта­ни. Шаровари різних кольорів із дорогих тканин, а буденні — білі, полотняні. Штани обох типів – “під очкур” і “під пасок” — спочатку шились із вибійчатого полотна, а потім із китайки та сірого черкасина. Вибійчате полотно — це полотно, на якому нанесений малюнок спеціально приготовленою фарбою, шляхом пресування. Найуживаніші малюнки вибійки – “горошок”, “со­сонка”, “доріжки”.

Нагрудний жіночий одяг (керсетка) був обов’язковим атри­бутом одягу, особливо молоді, керсети були прямоспинні (ка­танки) і “на вусах”. Шились вони з дорогих тканин (бархат, шовк), оздоблювались шитвом золотою та срібною ниткою, ап­лікаціями з шовкових стрічок, мереживом, гарусом, вишивками, машинними вистрочками та плисовими обшивками.

Керсети у дівчат були більш орнаментовані і коротші, у жінок — з дешевших тканин, бідніше орнаментовані і довші. Керсети з Кам’яного та Пристайлового сягали господині майже до колін і більше нагадувати зимовий одяг, ніж літній. На відміну від інших регіонів, краяни носили їх так, щоб права пола заходила за ліву.

В кінці минулого століття пішла мода носити керсети з того ж матеріалу, що й кубові спідниці. 1 носились вони в парі. Ви­тіснився керсет кофтами із “лавушного краму”.

Літній нагрудний одяг чоловіків кінця XIX століття – – піджак (пінжак).

Із верхнього зимового одягу слобожани носили сіряки (кобеняки, киреї). Шились вони із домотканого (низької якості) сіро­го сукна. На полах застібок не було. Власники просто обгорта­лися ними і підв’язувались поясом, інколи навіть перевеслом. Особливість сіряка та, що він замість коміра мав відлогу, яка в хурделицю накидалась на голову суцільним мішком і^; мала лиш проріз для очей. Надівався він зверху на кожух.

Кожухи — найпоширеніший зимовий одяг у краї. Різновидів їх багато: кожушанки — короткі і прямоспинні, кожухи “тулубасті”, кожухи “на вусах”, кожухи “під стан” із звуженою в крої спинкою, а низ із чотирьох призборених в талії клинців. Були кожухи одно– і двобортні, криті сукном і “нагольні”.

Кожухи “під стан” і “на вусах” мали як стоячі, так і відлогі коміри. Манжети, поли, пелена, прорізи кишень оздоблювались хутром. “Нагольні” кожухи прикрашались аплікаціями із кольо­рової шкіри, нашивками із кольорових шнурів, китицями та вши­ванням кольорових клинців тощо.

До теплого верхнього плечового одягу жінок відносилась юпка. Це приталений, з довгими рукавами широкополий одяг, інколи з широким відлогим коміром, а частіше взагалі без нього. Шилася вона із тонкого червоного, синього чи зеленого сукна; або ж із сатину чи ситцю. Старші за віком жінки віддавали перевагу однотонним юпкам, молодь  квітчастим. Рукава, поли, борти одягу обкладались плисом, прикрашались аплікаціями, вистрочками. На початку XX століття в прикрасах однотонних юпок почесне місце зайняв гарус. Такі юпки в скринях бабусь дійшли й до нашого часу.

Звичай прикрашати голову стрічкою і квітами. Вінок із стрічками –– атрибут святкового дня та святкових гулянь. Квітки в ньому, як правило, були штучні і вінок цей був багаторазового використання

Найпоширенішими головними жіночими уборами були очіпок, намітка і платок. Очіпок – це невелика, вишуканої форми ша­почка, пошита із парчі або шовку і обов’язково на каркасній основі. Різноманітність форм породила багато назв очіпків. Най­поширенішими на Лебединщині в старі часи були очіпки особ­ливого крою, які звались “кораблики”. “На головах женщины носят шапочки, кораблики называемыя, у коих обыкновенно опуш­ка бархатная, а вершок парчевый или штофной… Некоторые же, но весьма малое количество и то из престарелых, употребляют кораблики повыше обыкновенных с околышем из черной мер­лушки и с разрезами на переди и на зади, а вершок почти у всех зеленого сукна”.

В давні часи очіпок носили в парі з наміткою (серпанок). Це полотняна чи шовкова пов’язка довжиною близько 5 метрів, а шириною в одну пілку. її краї прикрашались тканим орнамен­том. Пізніше намітка переросла в святковий одяг літніх людей і вдягалась тільки в свята, до церкви, зберігалась “про смерть”. Пов’язували поселенці намітки так, щоб утворювала вона на го­лові циліндр. Кінці її звисали но спині мало не до самої землі. У старших жінок: намітка огортала і підборіддя.

В середині XIX століття намітки були витіснені платками, спочатку білими, а потім квітчастими. Крім звичайних легких платків, які були постійно на голові, існували ще “верхові”. Ними запинались поверх звичайного, кінці ж найчастіше не зв’язувались зовсім. Платок або ж підтриму­вався рукою, або ж сколювався шпилькою.

Головні убори чоловіків майже в усіх формах дійшли до на наших днів: солом’яні і повстяні брилі, з овечого хутра планки з червоним, синім чи зеленим верхом, картузи.

В костюмі поселян головним уборам надавалось неабияке значен­ня. Поясам – теж. В краї побутували жіночі пояси трьох видів – вузькі, ткані (крайки), широкі плетені (“з китицями”) і широкі ткані. Перші орнаментовані рослинним чи геометричним ор­наментом і особливо їх кінці, які звисають поверх запаски. Ширина їх в межах 4–7 сантиметрів. Ткатись виключно із високо­якісної вовни. Закінчувались або ж бахромою, або ж китицями.

Широкі ткані жіночі пояси були схожі з чоловічими, випус­кались вони з–під керсетки по запасці. Всі три види поясів дійшли до наших днів.

Шийні прикраси — намисто, дукати і дукачі були основними нагрудними прикрасами в жінок. В пошані було намисто з ко­ралів: “щирі коралі”, “добре намисто”. Менше цінувалось нами­сто із янтаря. Коралі були різні за величиною, якістю і відтінком. Менші – у формі дрібних трубочок, великі коралі — розміром з голуб’яче яйце. Як правило, в центрі разка були крупні нами­стини, а далі від центру — дрібніші і дрібніші. Інколи між кора­лями нанизувались срібні бусинки.

Про лебединців кінця XVIII століття писали: “На редкой чтоб не было двух или трех ниток мониста либо вместо онаго красно­го бисера с чсрвоным или крестиком, или же с шумовыми голов­ками, а иногда с стекольными пронизками”.

В пізніші часи поширилося “червоне намисто” із смальти (пер­ли), а в кінні XIX століття — “буси” із кольорового каміння та із дутого скла яскравих кольорів.

Дукачі – золоті чи срібні монети з приробленим вушком: носи­лись разом з намистом. В намисті був інколи один дукач, інколи й більше. Іноді в центрі чіплявся великий дукач, а симетрично по боках  менші. Зустрічались і зовсім дрібні дукачі, із малих за розмірами монет. Найчастіше для виготовлення дукача викори­стовувати срібні таляри, а згодом петровські та ще пізніші рублі. В цих монетах з одного боку був зображений хрест, а з другого – портрет царя чи цариці.

Місцеві золотарі на замовлення власника робили для дукача певну оправу, а у верхній частині – розетку (дукач з бантом). Така прикраса була вже на ступінь вищою від простого дукача. Як правило, на виготовлення банта витрачалось матеріалу стільки ж, як було і в самому дукачі. Ця прикраса займала центральне місце в усьому комплексі шийних прикрас.

Як бачимо, поряд з господарською та матеріальною доціль­ністю, невибагливістю асортименту одягу краяни неабияк цінували естетичні традиції роду, його мистецькі надбання. Потяг до прекрасного, шана до традицій зберігали народ як етнос, множи­ли здобутки його культури.

          У часи СРСР національний одяг вийшов з повсякденного вжитку, а його святковий варіант використовувався, лише, як символ республіки та атрибут творчості. Національний костюм вдягали для зустрічі поважних гостей з других республік (країн), для виступів на сцені тощо. Після отримання нашою державою незалежності національний одяг отримав нове життя.

Чоловічі та жіночі вишиванки – це сьогодні святкове вбрання жителів усієї України їх можна придбати як в дорогих столичних бутиках, так і на ринках усіх міст нашої країни. Більша частина сорочок випускається невеликими партіями та оздоблена машинною вишивкою. Виробники постійно підлаштовуються до нових тенденцій молодіжної моди, пропонуючи незвичні фасони і кольори вишиванок.

       Тому,  сучасний український костюм – це скоріше «традиції, підлаштовані до сьогодення».