Жнива – найбільш відповідальний період у господарському житті українського селянина, кульмінація хліборобського циклу. Ця важка, але водночас і радісна праця завше ощедрювала селянина оптимізмом і сподіванками на добробут. В обрядовому комплексі жнива поділяються на три частини: зажинки (початок), власне жнива (збір урожаю) та обжинки (кінець).

Зажинки:

     До зажинків у селі готувалися заздалегідь: назубрювали серпи, гострили коси, ладнали граблі, готували стодоли (клуні), прибирали подвір’я, стругали цурки (юрки), якими в’язали снопи.

     Початок жнив, отже і зажинки, визначався в залежності від регіону та погодних умов. Так, у південних регіонах України їх починали на Петра і Павла (12), а у інших регіонах на Прокопа (21). Зажинки починали вдосвіта і обов’язково на легкий, тобто жіночий день (середу, п’ятницю чи суботу). Вмившись та помолившись, йшли в поле, щоб, доки не зійде сонце, зробити перший – обрядовий сніп. Цей день для родини був святковим, а тому усім годилося бути чемними: не сваритися, ввічливо звертатися один до одного, не згадувати сумних історій, навіть на худобу не підвищувати голосу і ситніше її годувати «щоб жнивам не наврочити».

Перед початком роботи, розстеляли на узбіччі поля білу скатертину, клали на неї хліб-сіль, свячену великодневу цілушку від паски та інші страви. Ставали обличчям до сходу сонця, і господар читав молитву.

Після цього всі ставали обличчям до лану, чоловіки знімали головні убори. Господар статечно кланявся і промовляв:

– Боже, благослови! поможи легенько, добренько, щоб вижати хутенько! Дай Боже, час добрий і пору в доброму здоров’ї пожать та й на той рік дождать!

     Зажинок завжди починала господиня (або найстарша жінка в родині), що символізувало землю-матір. Нажавши дві жменьки збіжжя, складали їх навхрест. Це був так званий зажинковий хрест, що означав почин жниварської праці. Після цього готували непарну (3, 5 чи 7) кількість снопів (інколи стільки, скільки членів родини), ставили їх колом колоссям до гори навколо зажинкового хреста. Потім родина сідала їсти. При цьому дорослим годилося згадати торішні жнива та покійних членів родини, «щоб їм добре ікнулося на тому світі». Після їжі дорослі лягали на землю й потягувались, щоб під час жнив «спина не боліла». Можна було навіть подрімати.

      Повертаючись з ниви, брали з собою першого нажатого снопа і, прийшовши додому, ставили його під образами, де він мав знаходитися до кінця молотіння. Пізніше,  цей сніп обмолочують окремо а зерна з нього святять у церкві, а перед засівом змішують їх із рештою посівних зерен. Якщо в родині була дівчина на виданні, то з зерен першого зажинкового снопа годилося спекти коровай. Соломою з першого снопа підгодовували корів, «щоб не хворіли».

     Серпа та цурку першого дня залишали у полі під снопами на цілу ніч «на добрий починок».

У цей день ніякої іншої роботи вже не починали. Вся сім’я, у чистому святковому  одязі до самого вечора святечно проводила свій час; сусідам, які приходили за позичками, годилося чемно відмовляти.

     У давні часи зернові збирали переважно серпами. Селяни вважали, що лише в такий спосіб їх можна вижати без найменших втрат, не залишивши в полі жодного колосочка.

      Тяжку працю супроводжували оригінальними жниварськими піснями. Гуртовий спів був своєрідним каталізатором настрою, знімав втому, вселяв радість трудовитому селянинові.

     Вижате збіжжя пов’язували в снопки. Снопи в’язали перевеслами. Для озимих жита й пшениці їх крутили з щойно зжатих стебел: два жмути складали колос за колос, і робили зашморг. Вузол в’язали так, щоб колосся при цьому не м’ялося. Перевесла на снопах скручували за допомогою дерев’яної цурки. Для ярих культур (ячменю, гречки, проса) перевесла заготовляли напередодні жнив.

      Снопи складали в бабки (10 снопів), п’ятнадцятки, полукіпки (30 снопів) та копи (60 снопів). Кожна мірка мала свою особливість формування, але найпоширенішими були все ж копи.

      Як сонце ховалося за горизонт, втомлені женчики (вправний жнець міг за день нажати півтори-дві копи) поверталися додому. Але зібрати збіжжя в копи то була лишень половина справи. Потрібно було ще перевезти снопи до обійстя. Для цього кожен хлібороб мав спеціальне приміщення – стодолу (клуню), де воно зберігалося і сушилося. Перевезти збіжжя намагалися якнайшвидше, а оптимальною межею було свято Пантелеймона (9 серпня).

     Звичайно, не всі могли вчасно обжнивуватись. Переважно це одинокі літні люди, сироти, вдови та каліки. За християнським звичаєм, у таких випадках обов’язково годилося прийти на поміч. Впоравшись із своєю нивою, люди домовлялися між собою про допомогу вдовам-сиротам. Працювали, звичайно, без винагороди і на власних харчах. З цього приводу казали: «Допоможи немічному раз, Бог тобі допоможе десять раз!». Ця традиція свідчила про високі моральні якості нашого народу – щедру, милосердну душу, добре, чуйне серце, бажання допомогти одне-одному в скрутну хвилину, прийти на поміч знедоленому.

Господар, у якого теж було чимало збіжжя, оголошував толоку – запрошував сусідів і родичів допомогти зібрати врожай. Як правило, помічникам не платили, а лише ситно годували.

       Орієнтовною межею завершення жнив на більшості України вважалося свято Іллі (2 серпня), проте, за пізньої чи затяжної весни (особливо в північних регіонах України) до цього терміну часто не встигали, тому крайнім днем остаточного закінчення жнив було свято Спаса (19 серпня).

Обжинки

  Завершення жнив відзначали поетичним дійством – в’язанням «бороди». На кінці ниви женчики залишали на межі клапоть незжатих стебел. У різних регіонах і в різний час воно мало свої назви: «дідова борода», «Іллі на бороду», «прокіп’я» тощо. Згодом, на основному терені України утвердилася основна назва «Спасова борода».

     В одних випадках господар, а в інших – найстарша жінка підв’язували пучечок недожатого збіжжя червоною стрічкою, оздоблювали квітами, а вершок нахиляли до землі, щоб колосся було майже долі. Зробивши «бороду», в її підніжжі клали окраєць хліба й дрібок солі.

Опісля, присутні зверталися зі словами подяки до сонця, неба, ниви та добрих духів-предків, що допомогли вчасно зібрати врожай.

    Звичай ладнати наприкінці жниварської роботи недожату купину узбіжжя сягає глибокої давнини і символізує завершення найвідповідальнішої роботи хлібороба, подяку матері-землі та слугує прилистком польового духу.

    Після цього жінки йшли до напівкупок, витягували з кожної по колоску і робили з них Сніп-рай, з яким під супровід врочисто поверталися в село. Сніп- рай ставили у стодолі, а на різдвяних святах він нерідко виконував роль Дідуха.

    Крім Снопа – раю, робили ще й «бабу». Цей недожатий сніп одягали в жіночу сорочку, а зверху пов’язували хустину. Вертаючись з поля, «бабу» несли попереду женчиків і віддавали господареві, який відносив її до стодоли. Парубки тим часом проповзали попід «бородою», щоби у них цілий рік спина не боліла.

    Всі учасники обжинок – у кожного на плечі обв’язаний колоссям серп і цурка при боці – повільно залишали лан. Йдучи додому, і несучи поперед себе Сніп-рай, востаннє у цьому сезоні співали жниварських пісень.

    Повернувшись в село, хлібороби збиралися ув одній (заранні узгодженій і відповідно прикрашеній) хатині, де сідали до святкового столу. Відзначаючи кінець жнив, селяни допізна частувалися, веселилися, співали пісень.

    Жнива завершено. Але для хлібороба ще багато роботи: копи потрібно було привести додому та обмолотити, а щедру ниву виорати і засіяти озиминою.

• Не радій великому посіву, а радій гарному врожаю.
• Як вродиться жито – то будемо жити.
• День проґавиш – рік бідуватимеш.
• Змарнуєш на жнивах хвилину – втратиш не одну зернину.
• Жнив’яну годину й роком не поправиш.
• Прийшли жнива, то й дівка крива.
• Пішла ганжа жито жати, та забула серпи взяти.
• Стій, сніп, на сто кіп, що хіп, – то й сніп, що колосок, то й мішок.
• Швидше жніть до оборіжка – там пирогів повна діжка.
• От діждали літа та нажали жита, поставили в копки та вдарили в гопки.