23 квітня вшановують одного із найшанованіших та найпопулярніших християнських святих. Він зображується у образі воїна на білому коні, що списом вбиває страшного змія (символ перемоги християнства над язичництвом). Давня християнська легенда оповідає, що колись у лівійських степах, святий Юрій врятував молоду дівчину, котру язичники хотіли принести в жертву злому дракону. В українській традиції великомученик Георгій є патроном Київщини, Галичини, Львова, Володимира (Волинського) та Дрогобича.

     У народі це було одне із найбільших весняних свят, котре символізувало остаточну перемогу весни над зимою, тепла над холодом. Сам святий Юрій вважався опікуном землеробства, захисником полів та врожаю, покровителем скотарства і диких тварин (передусім вовків), винищувачем усякого гаддя, патроном ловців, вершників та воїнів. Окрім того, він допомагав молодим жінкам у подружньому житті – вірили, якщо йому молитися, то сімейне життя буде щасливим. Більше того, святий Юрій допомагає у боротьбі з ворогами рідної землі та захищає людей від зміїних укусів.

        Як бачимо, Георгій Переможець був вельми благочестивою особою в народних віруваннях. За повір’ям, сьогодні він «відкриває небо і спускає на землю благодатний дощ і цілющу росу». Мешканці Наддніпрянщини цього дня запалювали перед образом святого свічку, «щоб він оберігав лани та тварин».

      Окрім весняного (теплого) Юрія є ще осінній (холодний), котрий відзначається 26 листопада. Це відбивалося у влучних народних приказках та прислів’ях: «У кожному році два Юрія, і обидва дурні: один голодний, а другий холодний», «Треба добре дбати, аби не купувати: сіно до одного Юрія, а хліб до другого».

      З цим днем пов’язаний стародавній обряд збирання роси. Зодягшись по святковому і прихопивши з собою їжу, родиною до сходу сонця йшли у поле. Годилося йти попарно – чоловік і жінка, хлопчик і дівчинка. Дорогою намагалися не розмовляти, а коли траплялися зустрічні, то віталися з ними лише кивком голови. На полі розстеляли білі скатертини, виставляли сніданок, а господар, прилаштувавши на рушникові хліб-сіль, запрошував присутніх тричі обійти ниву. Після цього, долонями збирали у пляшечки цілющу росу. У інших випадках звечора стелили на траву цідилку, а вдосвіта лише струшували з неї вологу. Потім всі роззувалися і босоніж ходили по траві, вмивалися росою та снідали серед поля. Залишки їжі з собою не брали, а закопували на межі. На Поліссі, як роса трохи спадала, діти качалися на врунах, «щоб спина не боліла».

Вважалося, що юрієва роса має лікувальні властивості – нею при потребі змащували рани і кропили дітей, лікували очі. Дівчата вмивалися нею, щоб личко було гарним а погляд ясним.

       Щоб корова давала жирне та густе молоко, удосвіта на Юрія тварин підгодовували спеціальними квітками (юрочками) з сіллю.

      До Юрія можна було вільно випасати тварин у будь-якому місці, але з його приходом заборонялося робити це на сінокосах й озимині. З цього приводу казали: «До Юрія в житах б’ють тільки дурня, а після Юрія наб’ють і умного».

     Головним Юрієвим обрядодійством є перший вигін тварин на пасовиська, адже цей день традиційно був початком постійного випасу домашньої худоби. Робили це вельми урочисто. Перший вигін проводили коли сонце трохи підніметься, «бо до схід сонця відьми гуляють». Поганяли тварин свяченою вербовою галузкою, «щоб Юрій оберігав худобу». Щоправда, на Бойківщині виганяли тварин якнайпізніше, «щоб нечестивці молоко не відібрали».

      Перед тим як вигнати корову з обійстя, стелили їй під ноги червону крайку. Якщо вона не зачіпала її ногами, то на увесь сезон убезпечувала себе від хвороб і нападів вовків, а як зачіпала – «обов’язково нападуть трясці й звірі». Дехто перегонив тварин через замок, тоді «ні звір, ні дурне око не одніме корови». На Поліссі тварин переганяли через розстелений вовною догори кожух, на який ще клали кілька крашанок, збережених од Великодня. На Лівобережжі ж, переганяли через дві тліючі головешки і обкурювали при цьому їх сухим святоянським зіллям. Всі ці обряди супроводжувалися оригінальними піснями – так званими латканками.

     На Галичині жінки плели віночки з живих квітів і вішали їх на роги коровам як священний оберіг від хижаків. Щоб захистити тварин од чародійниць, ґазди робили дерев’яне колесо, обкручували його сіном, підпалювали і котили по подвір’ю.

     У цей день дорослі люди говіли. Не мав права їсти й пастух, доки не вижене череду на пасовище. Для нього кожна господиня готувала ситну (яйця, масло, сир, сало, ковбаси) їжу, загортала її в новий рушник чи в свіжу полотнину. Пастухи, що зголосилися на сезон доглядати череди, від георгіївського дня відпускали бороди. Доки худоба йшла в поле, жінки нашіптували спеціальні молитви. У цей час вдаряли церковні дзвони, і батюшка з процесією теж прямували на пасовисько, «щоб благословити на сезонне не ушкодження худібки од звіра». Тут же, на вигоні, стояв застелений білою скатертиною стіл, поряд з ним – двоє відер з водою; на ряднині, простеленій долі, господарі складали дарунки пастухові. Після молитовного обходу череди присутні обливали водою попа в ризах та пастухів – «на дощ, на очищення, на приплід та щастя».

     На Юрія Весняного, відбувалися традиційні обходи полів. Робили це зі священиком і усією громадою. Цей старий, але добрий звичай побутував ще до 30-х років минулого століття, і мав деякі регіональні особливості.

    На Волині виходили в поля після обіду, де священик правив молебень і кропив молоді сходи свяченою водою, «на рясні дощі та щедрий врожай». Тим часом, селяни молилися за гарний врожай. Потім батюшка обходив поле кожного господаря окремо, яке теж освячував.

     На Поділлі, ідучи в поле, кожен господар брав із собою великодню крашанку та калач (звісно, коли свято Юрія припадало після Великодня). Після освячення полів, люди там же обідали та пили, а дехто й качався по посівах, «щоб жито родило». Опісля, закопували у землю «свячене»: крашанку (чи тільки лушпиння від неї), шматок паски та кісточку зі свяченого поросяти, «щоб польовик оберігав збіжжя».

     На Уманщині, напередодні хресної ходи в поле, дівчата виплітали спеціальні віночки. І освятивши їх у церкві, клали їх на хоругви або одягали їх собі на голови «аби жито родило та голова не боліла».

      Дуже врочисто відбувалися хресні ходи в поля на Херсонщині. Це було справжнє свято всієї сільської громади. Серед зелених посівів відправлялося Богослужіння, співав хор, організовувалися частування та відбувалися розваги. Діти тим часом качалися по озимині, «щоб були здоровими».

     На Лемківщині, обходячи поля – «царини», селяни співали спеціальних пісень.

     У регіонах, де польові хресні ходи не були поширені, декілька родин організовували між собою святкові обіди, які проводили, як правило, також у полі. Вважалось, як у цей час здалеку долине грім, – «то лиха вістка».

      На Слобожанщині вперше вигонили на нічний випас коней (так зване «нічне»), беручи з собою яйця, щоб приготувати обрядову яєчню. Цілу ніч на вигоні палили багаття і не спали, «щоб вовки не загризли лошат». Пастухи розповідали одне-одному забавні історії та легенди.

     На Закарпаття у деяких селах на Юріїв день прикрашали хати березовим гіллям а молодь обливалася холодною водою.

     Свято багате на приказки та прислів’я: «Юрій на поріг весну приволік», «На Юрія роса – не треба коням і вівса», «На Юрка сховається в житі курка», «Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить», «На святого Юра висохне баюра», «Юрій з хати всіх на поле вижене», «На святого Георгія пливуть льоди до моря», «Сіно до Юрка, а хліб до Ілька (20 липня)», «Святий Юрій землю відмикає, святий Петро (29 червня) жито зажинає, а святий Ілля у копи складає», «Юрій з теплом, а Микола (9 травня) з кормом».

   В народі примічали:

• До цього дня закує зозуля – на поганий рік.
• Як піде в цей день дощ, то хліб буде і в дурня.
• Як на Юрія стала буря, то буде мокре літо.
• Коли на Георгія закує зозуля на голе дерево, то буде голодний рік.
• На Юрія мороз – уродиться овес.
• Якщо на Юрія ворона в житі сховається, то буде врожайне літо, а коли воно горобцеві по коліна – на лихе літо, неврожайне.
• Після Юрія ще може бути 12 приморозків.