«Я НІ НА ХВИЛИНУ НЕ ПЕРЕСТАЮ БУТИ СИНОМ СВОГО НАРОДУ»

Аверкій Гончаренко

    Зазвичай, коли ми згадуємо Крути, перед очима постає трагічний образ студентів у холодних окопах. Але за кожним героїзмом стоїть чийсь холодний розрахунок. Командував тим боєм Аверкій Гончаренко — кадровий офіцер, який задовго до появи терміна «гібридна війна» зробив те, що в тих умовах здавалося майже неможливим.

     За своє довге життя Аверкій Гончаренко пройшов тернистий шлях, який є одним із наочних свідчень того, з якими непростими обставинами та складними виборами доводилося мати справу тим, хто виборював українську державність у ХХ столітті.

БОЙОВИЙ ОФІЦЕР І ВИКЛАДАЧ

      Народився Аверкій Гончаренко 22 жовтня 1890 року в селі Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії, яке нині належить до Варвинської селищної громади Прилуцького району Чернігівської області. Здобув ґрунтовну середню освіту, закінчивши Прилуцьку гімназію, і мав змогу продовжити навчання в університеті, однак обрав фах військового.

      1912 року Аверкій Гончаренко з відзнакою закінчив Чугуївське військове училище, здобувши чин прапорщика. Службу розпочав у 76-му піхотному Кубанському полку російської імператорської армії.

       З початком Першої світової війни був направлений на фронт до складу 260-го Брацлавського піхотного полку. Там молодий офіцер командував ротою, а невдовзі й батальйоном. Брав участь у Галицькій битві та інших кампаніях Першої світової війни. За бойові заслуги був удостоєний кількох високих нагород.

      У грудні 1915 року Аверкій Гончаренко зазнав важкого поранення, після чого майже рік лікувався у шпиталі. Після одужання в 1916 році Гончаренко отримав призначення до Київської школи прапорщиків (юнкерське училище) інструктором з військової тактики, топографії та фортифікації.

ЗАСНОВНИК ВІЙСЬКОВОЇ ШКОЛИ ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

        Коли після Лютневої революції 1917 року розпочалися процеси українізації війська в частинах колишньої російської імператорської армії, штабс-капітан Аверкій Гончаренко активно долучився до цих процесів у Київській школі прапорщиків.

36 юнаків-слухачів його класу підтримали ініціативу командира, а згодом до них приєдналися інші українці школи. Так було сформовано окрему українську сотню, яка стала основою для створення Першої Української військової юнацької школи імені гетьмана Богдана Хмельницького

Вже за чотири місяці інтенсивних занять Школа була готова до першого випуску хорунжих, які мали піти на службу до українізованих військових частин. Запорукою успішної підготовки Аверкій Гончаренко називав«пильну працю старшин та юнаків (курсантів)».

Однак більшовицький переворот у Петрограді та подальша російська більшовицька агресія проти української держави, яка лише починала робити перші кроки до оформлення і перебувала в процесі становлення, стали на заваді попереднім планам.

БІЙ ПІД КРУТАМИ – КЛЮЧОВА ПОДІЯ БІОГРАФІЇ

       У січні 1918 року ситуація для Української Народної Республіки була критичною. На Київ наступала більшовицька армія під проводом Михаїла Муравйова. Аверкій Гончаренко на той час командував сформованим з юнкерів куренем Першої Української юнацької школи імені Хмельницького.

      Цей підрозділ був одним із небагатьох боєздатних формувань, лояльних Центральній Раді на Чернігівщині. Наприкінці січня 1918 року курінь отримав наказ зайняти оборону на залізничній станції Крути, щоб прикрити столицю від наступу більшовиків.

       До бійців підрозділу під командування Аверкія Гончаренка долучилися також інші добровольці, зокрема студенти Київського університету та гімназисти старших класів. Завдяки грамотному командуванню Аверкія Гончаренка українці дали загарбникам гідний бій.

600 проти 4000. Гончаренко не плекав ілюзій. Він розумів, що втримати станцію проти матроської навали Муравйова — це самогубство. Але він мав наказ: триматися. Кожен час, кожна хвилина того дня були потрібні в Бересті, щоб підписати мир і отримати визнання України.

Виконавши наказ щодо стримування наступу, українські частини організовано відступили зі станції Крути, попередньо забравши своїх поранених і тіла полеглих, які вдалося знайти, а також зруйнувавши близько півтора кілометра залізничної колії. Це уповільнило просування більшовиків і виграло час для укладення Брестського миру.

      Він не «кинув дітей у бій», як пізніше брехала совєцька пропаганда. Він грамотно розставив позиції, налагодив зв’язок і, що найголовніше, зумів організовано вивести більшість хлопців з-під вогню, підірвавши за собою колії. Те, що одна чота заблукала в тумані й потрапила в полон — його особистий біль, який він проніс крізь усе життя.

      ЦЕНТРАЛЬНА РАДА, ГЕТЬМАНАТ, ДИРЕКТОРІЯ – ПОНАД УСЕ НАЦОНАЛЬНА ДЕРЖАВА

      Після бою під Крутами Аверкій Гончаренко зі своїм куренем прикривав відхід українських військ до Бахмача та брав участь в обороні цього вузлового залізничного пункту.

     Своє місце офіцер бачив лише в українських збройних силах незалежно від політичного строю української національної держави. Тож після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського продовжив військову службу в армії Української Держави.

     Восени 1918-го Аверкія Гончаренка було призначено військовим комендантом міста Летичів на Поділлі, а згодом — помічником губернського коменданта, тобто начальника гарнізону всієї Подільської губернії.

      Після повалення гетьманського режиму Аверкій Гончаренко підтримав Директорію і приєднався до Армії УНР, продовживши послідовно підтримувати ідею створення, утвердження та розбудови української національної держави.

      На початку 1919 року Аверкій Гончаренко увійшов до складу управління військового міністерства УНР. Спочатку він виконував особливі доручення при військовому міністрові УНР генерал-хорунжому Всеволоді Петріву, а невдовзі отримав призначення на посаду начальника канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри.

       Отже, офіцер перебував у найближчому штабному оточенні Петлюри під час ключових воєнно-політичних подій 1919 року. Навіть за критичних умов відступу Армії УНР восени 1919 року та польсько-радянської війни він продовжував служити в українському війську.

      У 1920–1921 роках Аверкій Гончаренко був курсовим старшиною (інструктором) Кам’янець-Подільської юнацької військової школи, де готували нові кадри для Армії УНР.

      За роки визвольних змагань він здобув серед побратимів репутацію відданого своїй справі офіцера і талановитого командира. Згодом уряд УНР в екзилі удостоїв Аверкія Гончаренка військового звання полковника на знак вдячності за його службу Батьківщині.

ВИГНАНЕЦЬ І МЕМУАРИСТ

      Після поразки Української революції Аверкій Гончаренко опинився на території, що відійшла до Польщі. Від 1922 року він проживав у Станіславові (нині Івано-Франківськ), полишивши військові справи і працюючи в системі української сільськогосподарської кооперації.

      Однак оселившись у Галичині, ветеран не полишав громадської активності: зокрема, на запрошення українських молодіжних організацій він виступав з публічними лекціями про події 1917–1918 років, учасником яких був сам.

       У 1930-ті роки Аверкій Гончаренко став також військовим мемуаристом, написавши й опублікувавши у збірнику «За Державність» спогади про бій під Крутами. Ці мемуари стали одним з перших докладних описів легендарного бою.

        Особливу цінність мемуарам надає те, що їхній автор був командиром загону і володів важливою інформацією.

ДИВІЗІЙНИК СТАРШОГО ПОКОЛІННЯ

         Під час Другої світової війни Аверкій Гончаренко позитивно поставився до ідеї формування українських національних збройних підрозділів у складі німецьких збройних сил для боротьби з срср.

        Коли 1943 року окупаційна адміністрація оголосила набір до добровольчої дивізії військ СС «Галичина», 53-річний Аверкій Гончаренко одним із перших зголосився добровольцем до її лав, вважаючи її зародком майбутньої української національної армії.

      Для когось це привід для маніпуляцій, а для нього — єдина можливість отримати вишкіл і техніку, щоб знову бити того самого ворога, який приніс в Україну Голодомор та масові репресії.

         Він бачив ворога в обличчя і під Крутами, і під Бродами. Дві різні війни, але один і той самий окупант.

      З огляду на поважний вік і бойовий досвід Гончаренка, командування переважно використовувало його як інструктора — полковник вишколював молоде поповнення в навчально-запасному полку дивізії.

      Водночас він розділив з дивізійниками всі труднощі походу. Аверкій Гончаренко пройшов через битву під Бродами влітку 1944 року та відступ дивізії на Захід. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала його із залишками дивізії на території Австрії.

ТРАГІЧНА ПОМИЛКА

      Наприкінці війни в Європі завдяки рішучим діям Гончаренка велика група (понад 2000 вояків) перейменованої на 1-шу Українську дивізію Української Національної Армії дивізії уникнули оточення радянськими військами і змогла здатися в полон британцям, врятувавшись від майже неминучої загибелі чи репресій.

     Факт колаборації з нацистами кидає важку тінь і лишає пляму на репутації Аверкія Гончаренка. Його, подібно до інших колишніх старшин Армії УНР звинувачують у тому, що своїм авторитетом він спонукав молодих українців зголошуватися вступати до збройних формувань гітлерівської Німеччини.

     Однак, слід враховувати тодішній військовикові контекст Другої світової війни, справедливе з точки зору колишнього вояка Армії УНР сприйняття радянського союзу як держави – окупанта і надію виростити у надрах військових формувань Німеччини національні українські збройні сили.

      Чи перекреслює це попередню та подальшу роль військовика в боротьбі за українську державність? Питання риторичне.

БРИТАНСЬКИЙ ПЕРІОД

        Після завершення Другої світової війни Аверкій Гончаренко разом із рештками дивізії перебував у таборі для інтернованих в Італії, а 1947 року був перевезений до Великої Британії, де активно включився в життя місцевої української громади.

     Колишній військовий став одним з організаторів Союзу українців у Великій Британії (СУБ) та очолив Фонд допомоги воякам-емігрантам, опікуючись реабілітацією колишніх вояків УНА і дивізії. В цей час Аверкій Гончаренко зблизився з Данилом Скоропадським — сином покійного гетьмана, який очолив гетьманський рух у вигнанні.

       У 1948–1950 роках Аверкій Гончаренко був особистим секретарем гетьманича Данила в Лондоні. На цій посаді він займався об’ємним листуванням і адміністративною роботою.

ЗА ОКЕАНОМ

     У 1952 році 62-річний Аверкій Гончаренко емігрував до Сполучених Штатів Америки. Спершу він оселився в місті Патерсон (штат Нью-Джерсі), а згодом перебрався до Парми — передмістя Клівленда (штат Огайо), де мешкала велика українська громада.

       На новому місці ветеран продовжив активну громадську діяльність, очоливши Союз українських воєнних інвалідів, де особисто опікувався багатьма заслуженими побратимами, а також видатними діячами науки та культури, що опинилися на еміграції.

         «Я ні на хвилину не перестаю бути сином свого народу», — писав Аверкій Гончаренко в одному з листів до давнього друга, пояснюючи свою життєву позицію.

       Аверкій Гончаренко помер 12 квітня 1980 року на 90-му році життя. Похований біля церкви Святого Андрія на українському цвинтарі Петра і Павла у місті Парма. Він помер у США, встигнувши записати спогади, де кожен абзац — це не про політику, а про обличчя тих хлопців під Крутами. Він пам’ятав їхні імена навіть через пів століття.

ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ

       Після відновлення незалежності України пам’ять про Аверкія Гончаренка поступово повернулася до українців і військовик посів належне місце в історії боротьби за національну українську державу у ХХ столітті.

       Це історія про те, як професіоналізм стає легендою. І про те, що справжній офіцер не міняє присягу, навіть якщо змінюються прапори над державою.

З біографії Аверкія Гончаренка не скласти винятково панегіричний парадний портрет, однак вона стала зразком такого чесного служіння українській нації, яким розумів його український військовик, патріот України на кожному повороті своєї непростої долі.