ПРИЙШОВ ВЕРБИЧ…

    Передостанній тиждень Великого посту – Вербний, в народі він ще звався вербич. Традиційно на вербному тижні прохолодна погода, про яку казали «Прийшов вербич, два кожуха терлич».

Цей період в Україні характеризується шанобливим ставленням до верби. За народними віруваннями вона виконувала всеохоплюючі охоронні функції: була оберегом від злих сил – відьом, упирів, від граду, повені, пожеж; її брали з собою в далеку дорогу, клали померлому в домовину; освяченими галузками верби вперше на пасовище виганяли худобу – «від злого ока» та «щоб вовки не загризли».

       Використовували вербу і в лікувальних цілях: коли з’являлись котики на галузках, то дітям казали ковтати їх «щоб горло не боліло»; димом з освячених вербових галузок обкурювали хворих людей і тварин. Також, знахарі варили свячену вербу разом з цілющими травами і напували тим варивом хвору людину чи тварину. Відваром свяченої верби мочили голову, таким чином лікувалися від головного болю. Лікувалися свяченою вербою і від ревматизму та пропасниці, збивали нею гарячку. Товчене листя з верби клали на рани, а горілку, настояну на її листі, пили проти шлункових захворювань.

     На противагу до живого дерева, відношення до сухої верби в народі забарвлене іншим змістом. Вважали, що в старих, всохлих та ще й дуплистих вербах живе дідько. Звідси й прислів’я: «Влюбився, як чорт у суху вербу». Також,  за народними легендами проклятою від Бога вважається козяча верба (один із видів верби) за те, що з неї робилися цвяхи для хреста,  на якому був розіп’ятий Ісус – «за це її черви точать».

      Неможливо уявити колишні сільські краєвиди України без верб. Вони росли на вигонах, левадах і перехрестях доріг. Ними обсаджували обійстя, шляхи, а найчастіше висаджували біля природніх животоків – річок, ставків, біля греблі та криниці. Таке широке культивування пов’язане з двома аспектами: практичному – верба затримувала вологу, призупиняла суховії, ерозію грунтів та магічному – вберігала від нечистої сили. Тому, повертаючись з церкви на Вербну неділю, селяни обов’язково встромлювали кілька освячених галузок обабіч дороги чи біля двору.

     Отож, це традиційне для України дерево сміло можна назвати одним із національних символів нашої держави, адже недарма кажуть: «Без верби і калини нема України».