Це все назви останньої суботи напередодні свята Дмитра (26 жовтня). З цим днем пов’язаний давній обряд вшановування померлих родичів – так звана Дмитрівська (Батьківська чи Родинна) поминальна субота. На Поділлі вона називається “пам’ятною”, а на Волині – “дідовою”. Щоправда, в деяких регіонах «осінні діди» пошановували напередодні Кузьми і Дем’яна (1 листопада), а на Закарпатті – в суботу перед Михайлом (8 листопада), яка мала назву Задушної.
Українці мінімум чотири рази на рік обов’язково вшановували пам’ять покійних: взимку на Святвечір (24 грудня), навесні на Проводи (другий тиждень після Великодня), влітку на Зелені свята (остання субота перед Трійцею), а от осіннім поминальним днем була саме Дмитрівська субота. У народі вірили, що у ці дні Бог посилає на землю душі померлих аби ті відвідали своїх рідних. Це свідчить про те, що наші предки мали значний культ поминання померлих.
Напередодні суботи в оселях прибирали, лавки стелили полотнами, на покуті вішали чистий рушник, а на стіл ставили хлібину, свічку та склянку води. Вранці й увечері свічки запалювали, бо як тільки смеркне – «то душі родичів снують по кутках». Жінки в цей день несли до церкви книжечки з іменами померлих, аби відслужити заупокійну. Деінде несли з собою і калачі, які роздавали біднім людям, щоб ті помолилися за померлих родичів.
На відміну від інших поминальних днів, на Дмитрівську суботу не ходили на кладовище – обряд поминання здійснювався лише в оселях. За повір’ям, в цю ніч на цвинтарі можна побачити тіні померлих, як вони встають із гробів і розходяться по хатах своїх родичів. Щоправда, існувало іще одне моторошне повір’я, за яким коли хтось бажає довідатися, чи помре цього року, то мусив у Батьківську суботу відвідати могилки, сісти під деревом і чекати півночі – в цей час, начебто, мали проходити в довгих білих льолях родичі-покійники, які й запросять до свого товариства. Звісна річ, рідко хто зголошувався на таке гріховне ворожіння.
Напередодні заходу сонця робили ритуальні обіди. Серед традиційних поминальних страв осіннього сезону (коливо, борщ, пиріжки, голубці, риба, квашена капуста, гриби, кисіль тощо), готували якнайбільше страв, котрі полюбляли померлі родичі. Перед тим як розпочати трапезу, годилося всім помолитися за покійних, і подякувати їм за допомогу у вирощенні цьогорічного врожаю. За столом розмовляли упівголоса на побожні теми, згадували поіменно чесноти тих, хто одійшов з цього світу; не заборонялося співати й божественних пісень. Після трапези не поспішали вставати з-за столу, а намагалися трохи посидіти. Поминальний обід мав завершитися увечері – «бо саме в цей час праведні душі відвідують оселі».
На Волині господарі відкладали по ложці із кожної наготовленої страви в окрему посудину. Це їство призначалося померлим. Його ставили на покутті, клали поруч чисті ложки, а також воду й рушник – «щоб душечки померлих повмивалися й пообідали».
Вважалося, якщо в цей час ходитиме багато прошаків – то на добру ознаку, бо вони символізували покійних духів, а тому обов’язково намагалися їх щедро обдарувати.
Всі ці обряди та звичаї підкреслюють, що наші пращури мали сильну традицію пошани предків, яка сягає своїм корінням сивої давнини. Між тим, вона відігравала велику виховну роль, культивуючи родовідні традиції пошани до померлих родичів. Вислів «Людина не померла, поки її пам’ятають» набуває тут особливого значення. На жаль, ці обряди та звичаї на сьогодні майже втратилися.