27 квітня виповнюється 110 років від дня народження новатора колгоспного виробництва, заслуженого працівника сільського господарства УРСР, двічі Героя Соціалістичної Праці, яка свого часу доклала багато зусиль для збереження виведеної в передвоєнні роки лебединської бурої породи великої рогатої худоби, Марії Харитонівни Савченко.
Запис про народження у метричний книзі П’ятницької церкви с. Токарі (Бережки) Лебединського повіту Харківської губернії від 27 квітня 1913 року розпочинає документальну історію життя Марії Харитонівни. Дитинство, як і у багатьох дітей тієї буремної пори першої чверті 20-го століття, пройшло з присмаком гіркоти. Втрата батьком здоров’я у походах Першої світової війни та швидка його смерть, тяжка праця матері, яка залишилася з двома дітьми у вирії подій 1917-1920 років, знущання вітчима, невдячна праця у наймах, – такі спогади зберігала Марія про своє дитинство. Вона в усьому допомагала матері: з ранньої весни та до пізньої осені доглядала власний невеличкий клаптик землі, а взимку порала панську худобу. У свої юні роки вона не з чуток знала про тяжку працю селян. Хотілося всіляко покращити матеріальний стан родини, але розуміла, що працюючи на чужій ниві, буде дуже важко досягти своєї мрії. Намагання жити краще, віра у власні сили, напевно, допомогли вижити і вступити з надією у новий етап життя.
Час ішов. Змінився суспільний лад. Марійка трудилася у польовій бригаді на славу, її заздрісній непосидючості та неймовірній працездатності дивувались односельці. Працювали дуже тяжко, зранку до вечора. Повертаючись смерком з поля, Марія затягувала пісню. Де тільки сили ті бралися! Сім років трудилася дівчина в полі, вирощуючи хліб. Та Марію не покидали думки про престижну, як їй здавалося, роботу доярки. Навички догляду за худобою у дівчини вже були. На той час комуну перейменували у артіль, а пізніше в колгосп «Червона зоря», правління якого з радістю підтримало прагнення Марії Савченко йти у тваринники. Знаючи про працьовитість та запальну вдачу дівчини, їй доручили доглядати телят. На тваринницькій фермі першим, хто її зустрів, був дояр Іван Тимофійович Хобот. Він потис маленьку, проте вже натруджену, дівочу руку, ввів у курс справи. Якби ж то знала тоді Марія, що той знаний дояр, який змусив її зашарітися, колись стане її чоловіком… Для молодої телятниці розпочалися трудові будні. Робота на фермі вимагала великої самовіддачі, а в ті важкі роки ще й самопожертви. Саманно-дерев’яні хлівці, вкриті очеретом та соломою, світились наскрізь. Протяги дошкуляли як робітникам, так і телятам. На тваринах шерсть ставала «дибом», поголів’я молодняка хворіло. В таких умовах телята, як малі діти,потребували особливої уваги.
З року в рік працівники червонозорянської артілі покращували здобутки у тваринництві. Вони тримали першість у районі з рекордних надоїв молока та середньодобового доважку молодняку. В цих перемогах була частка титанічної праці і молодої тваринниці Марії Савченко. Невдовзі артіль стала опорним господарством Лебединського держплемрозплідника бурої породистої худоби. У 1939 році на Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві, серед дев’ятьох кращих тваринників артілі «Червона зоря» свої досягнення демонструвала і Марія Савченко, яка протягом п’яти років виростила більш ніж триста телят до шестимісячного віку з рекордними показниками середньодобового доважку живої маси, а її улюбленець, бичок Радист, набирав щодоби 1200 грамів, а це – небувалі результати. Та й корови, вирощені невтомною телятницею, ставали рекордистками, учасницями Всесоюзної виставки народного господарства в Москві. Худоба, вирощена токарівськими трудівниками була визнана кращими експонатами виставки, а молочнотоварній фермі присуджено диплом другого ступеня. Тож додому, у Токарі, тваринники повертались переможцями. їм були вручені медалі учасників виставки, грошові премії та мотоцикл.
Вересневий день 1941 року Марія Харитонівна запам’ятала на все життя. На світанку до Токарів вже долинала артилерійська канонада, фронт докотився до Лебединщини. Село облетіла звістка, що німці взяли Штепівку… На луках, понад Пслом, все ще випасалось «артільне багатство» – череди корів та телят Лебединської породи, що було гордістю не тільки району а й всієї області. На позачергових артільних зборах селяни вирішили терміново евакуювати стадо породистого молодняка та високоудійних корів на схід країни. Переганяти стадо худоби довелося жінкам-телятницям Марії Савченко, її подругам Парасці Клименко, Галині Романовій та сивочолому діду Костю Свиридовичу Звягольському. Марія залишала вдома стареньку хвору матір та одинадцятилітнього сина Миколку. Вони проводжали найріднішу їм людину, здавалося, в страшну безодню, проте свято вірили у швидке її повернення. Стадо виряджали в далеку дорогу всім селом: склали на вози нехитрий крам, змайстрували шатра та й рушили в тисячокілометрову далечінь. Марія Харитонівна свого часу розповідала, що їхній шлях проліг через Бєлгород до Воронежа. Важкою видалася дорога в тил.. Серед постійної метушні та безладу на дорогах – кілометр за кілометром, з ранку до вечора рухалася шестисотголова бура череда. Та справжні випробування чекали на табір біля донських берегів. Неподалік проходив фронт. Переправа через Дон була геть розбита. Іншого виходу, як чекати, коли річка візьметься кригою, не було. І ось почалася справжня зима. Здавалося, двадцятиградусного морозу не витримає ніхто. В снігах розкладали вогнища, кругом яких грілися і люди, і худоба. У Вольському районі Саратовської області наших земляків щиро та привітно зустріли працівники тамтешнього навчального господарства: надали українським тваринникам прихисток у своїх оселях, забезпечили всім необхідним. Не оминули увагою і племінне стадо лебединських корів, виділивши достатньо кормів та приміщення. За час, проведений в евакуації, молодняк виріс. Марія Савченко, яка в дорозі, в силу відомих обставин, без будь-яких наказів та призначень стала дояркою, докладала немало зусиль, аби зберегти все поголів’я корів та телят.
Повернулись на рідні лебединські простори ясної вересневої днини 1944 року. Пройшовши понад чотири тисячі кілометрів, додому повернулося десяток телят і сто чотири корови – потомство відомих рекордисток Лєнки, Охри, Нюньки та Крайнючки, а з ними і бугай-плідник Відбій. Зі сльозами на очах зустрічали односельці своїх рідних, близьких та друзів, які постали перед ними справжніми героями, зумівши зберегти безцінне стадо лебединської породи – гордість усього району. Дочекалася свою Марійку і сивочола Ганна Гнатівна, яка пережила фашистські катування через те, що донька евакуювала племінну худобу з села. А вона, Марія Савченко, повернулася до Токарів, щоб показати всій країні, як треба любити роботу на землі, щоб стати жінкою-легендою.
Фронт відкотився на захід, та кожен житель відбитого у фашистів клаптика землі розумів, що успіх на передовій значною мірою залежить від роботи тилу. Починати роботу в рідній артілі Марії Савченко довелося разом із усім сільським людом із відбудови ферми, адже ворогом було знищено більшість приміщень. Працювали цілодобово, аби лишень забезпечити худобу якомога кращими умовами для існування та якнайшвидше взятися за відновлення племінного молодняку. Сутужно було того часу з кормами, бракувало у господарствах чоловічих рук. Токарівські тваринниці зустрічали ранкові та вечірні зорі на луках біля Псла, облаштовуючи літні табори для утримання худоби. Але вже влітку необхідно було дбати про годівлю тварин у зимовий період. Тому кожен, хто міг тримати косу чи то серп, ішли у вибалки, на узлісся, обніжки, косили осоку аби забезпечити худобу кормами.
Титанічна праця у важкі післявоєнні роки догляду, роздоювання та належної годівлі корів, з відбору племінних особин, дала свої результати. Вони кращали з кожним роком, і надої сягали 4800-5500 кг молока від кожної корови, тоді як у передових господарствах району були не вищими за 1500 кілограмів. Уже в 1947 році Марія Харитонівна надоїла по 5810 кілограмів молока від кожної корови, закріпленої за нею групи. Тож наступного, 1948 року, за таку трудову доблесть вона була удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці та стала першою серед доярок країни, хто носив це високе звання. Вона ніколи не зупинялась на досягнутому, постійно змагаючись, в першу чергу, сама з собою, виступила ініціатором по догляду за укрупненими групами корів за рахунок упровадження комплексної механізації на фермах. Щороку Марія Савченко надоювала від корів, що за нею були закріплені, на 350-400 кілограмів молока більше. А коли у 1957 році надоїла по 8271 кг молока від кожної корови в групі, то в 1958 році держава нагородила відому трудівницю другою золотою медаллю «Серп і молот» та орденом Леніна. 168 Звичайно, за цими нагородами стояла велика щоденна праця. У 1959 році Марія Харитонівна перекриває власний рекорд і надоює від кожної лебединки по 8905 кілограмів молока за рік. І це був найвищий результат майстра машинного доїння корів М.Х. Савченко. Нова і велика сторінка у житті нашої героїні розпочалась у 1962 році, коли їй запропонували очолити токарівську молочно – товарну ферму, на якій пропрацювала двадцять шість років дояркою.
Своїми неабиякими здобутками у тваринництві знана українська доярка корів охоче ділилася з колегами, навіть, з-за кордону, відвідавши Болгарію, Чехословаччину, Німеччину, Польщу, Угорщину. До Токарівської «молочної академії» потяглися за досвідом тисячі молодих та вже достатньо відомих тваринників. Марія Харитонівна із задоволенням розкривала секрети своєї майстерності, практично навчала всіх охочих премудростям доярської справи. Незважаючи на важку працю, Марія з головою поринула у громадську роботу, основою була депутатська діяльність у Верховній Раді України з 1947 по 1985 роки. В одному з численних своїх інтерв’ю Марія Харитонівна сказала: «Я щаслива своєю долею. І якби довелося починати все заново, знову обрала б вже пройдений шлях».
Сесією Сумської обласної ради від 29 жовтня 2021 року було прийняте рішення про присвоєння (посмертно) Марії Харитонівні Савченко звання «Почесний громадянин Сумської області».