Для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі.
Відомо, що Тарас Шевченко був відомим у культурному колі петербурзької інтелігенції, а тому про нього уже міг знати й чути, а може вже й познайомився через своїх знайомих (а воно так і було!) сам власник лифинського маєтку, що на Лебединщині, поміщик Хрущов Дмитро Олександрович (1928 — 1873), член Харківського губернського комітету «по влаштуванню селянського стану», що був у столиці з нагоди підготовки селянської реформи. Як громадський діяч, він був знайомий з передовою ліберальною інтелігенцією. Ось чому Шевченко і прийняв пропозицію саме лифинського поміщика поїхати з ним на Україну, а не з ким-небудь іншим, бо поет вельми переймався прискоренням царського маніфесту про звільнення селян із кріпацької неволі. Спілкування з цим паном Тарасу Григоровичу було вкрай корисним, потрібним і необхідним, бо його рідні все ще залишалися в кріпацтві. Обставини склалися так, що закінчення одного із засідань Комітету збіглося з рішенням Шевченка їхати на батьківщину. Тоді, Дмитро Олександрович і запропонував митцеві подорожувати разом, а також, запросив до себе в гості на Лебединщину. Шевченко був радий такому випадку. Це видно з його записки Хрущову від 24 травня 1859 року: «Во имя Божие, подождите меня москве до 28 мая. Если не можете, то с получением сего уведомьте. Искренне ваш Т. Шевченко». Виїхали поїздом у вагоні першого класу з туманного петербурга на москву, а звідти через Орел (де зустрівся з відомим вже Лазаревським) Курськ – Суджу на перекладних, тобто міняючи коней на кожній поштовій станції, добралися нарешті до України. Першим селом, яке зустріло Кобзаря на Україні в Сумській області була Юнаківка, а потім пішли Хотінь, Стецьківка та місто Суми. Поміняли коней на поштовій станції, що була поблизу Іллінської церкви, зупинились на короткий відпочинок, бо дорога тоді була далека і важка.
Непомітно пролинули дві – три години – і вже вони проїхавши Шпилівку, у сотенному містечку Ворожбі, звідки рукою до Лихвина –кінцевого пункту багатоденної подорожі. Правда деякі місцеві краєзнавці та біографи поета (Ю. Ступак) пишуть, що вони їхали не найкоротшим
Лебединським шляхом, а чомусь щойно прокладеним Харківським – через Боромлю – Тростянець – Охтирку. Але ж то шлях, – іронізує лебединський краєзнавець і письменник Борис Ткаченко,– з Німеччини в Туреччину: Як на мене, найкоротший шлях до Лихвина – через село Сулу.
Про відвідини Шевченком Лихвина, Лебедина та хутора Нови вже дуже багато писалося та говорилося. А що ми знаємо про саме Лифине та його власників? Цікаво? Читаємо…
У 1778 році (це найбільш рання згадка хутора в документах) в тому місці жило всього 179 осіб. Належав він в ті часи відомому роду слобідського старшини – Алферовим. Потім, хутором володіли Сомови, а на початку XIX століття Лифине, як посаг дружини, переходить до Хрущових.
У документах за 1860 рік читаємо: «Лебединський повіт, – Наталя Олександрівна Хрущова – село Печище з 2 хуторами». Сам рід Хрущових був вписаний в VI частину дворянської родової книги Харківської губернії.
Як ми з вами пам’ятаємо, в цю частину вносилися стародавні благородні дворянські родини. «Стародавні шляхетні не інші суть, як ті роди, яких докази дворянського гідності за сто років і вище сходять; благородний ж їх початок покрито невідомістю». «Рід Хрущова веде стародавнє своє дворянське походження від стольника Устинія і дітей його, стільників: Афанасія, Івана і Тимофія Устиновичів Хрущових, яким жалувані були за їх службу по грамотам від великих государів царів і Великих Князів російських Іоанна та Петра Олексійовича нерухомі населені маєтки. У 1651 році вступили у спадщину дітям стольника Устина Хрущова стольникам ж: Афанасію і Івану маєток сільце Басове в Тульській губернії; потім, як спадкові, так і жаловані особисто від государів маєтки переходили у спадок в двох лініях… »
Не менш цікавий і герб власників Лифинської садиби: «У срібному щиті, в червоному полум’ї, чорна саламандра. Щит увінчаний Дворянським коронованим шоломом. Нашоломник: хвіст павича. Намет: справа чорний з сріблом, зліва – червлений з сріблом ».
Але не тільки старовиною і красивим гербом була славна ця сім’я. До середини XIX століття рід Хрущових володів маєтками в шести з одинадцяти повітів по всій Харківській губернії…
І ось ми добираємося до головної мети нашої розповіді – Лифинської садиби. Перебудована вона була чоловіком Наталії Олександрівни – Дмитром Олександровичем Хрущовим. Був він вельми цікавою і діяльною людиною. Освіту здобув у Харківському імператорському університеті. Частину своїх кріпаків відпустив на волю за кілька років до скасування кріпосного права. З 1858 по 1859 роки був членом Харківського губернського комітету, де дбав про поліпшення побуту поміщицьких селян. У 1861 році отримав від уряду медаль «за труди по звільненню селян». З червня 1865 по квітень 1867 значився Лебединським повітовим ватажком дворянства.
До наших днів село зберегло етнографічні типи будівель, характерні для Слобожанщини. Однак, з усіх будівель найбільшу історико-культурну цінність представляє комплекс садиби Хрущових, що складається з двох просторово відокремлених частин: парадного і господарського дворів. Парадний двір займає вершину пагорба, оточеного глибокими долинами. Тільки із заходу він поєднується з плато, де розташований прямокутний в плані, орієнтований по сторонах світу господарський двір. В рамках парадного двору розташовані одноповерхові будівлі: зі сходу – головний будинок; навпроти нього, у північно-західному куті двору – винний склад; з півдня – флігель…
…Головний будинок дерев’яний, на цегляному фундаменті, побудований в 1830-х рр. У 1880-х роках зовні його обклали цеглою, зробивши одночасно настройки на даху, в результаті чого, будівля замість піздньокласичних набула стильові риси французького неоренесансу.
Винний склад одноповерховий, на підвалі, двокамерний, прямокутний в плані з ризалітами на бічних фасадах. Фасади мають цегельний декор у вигляді лопаток, рустованих на кутах, стрілчастих арок і підкарнизну аркатуру. Силует споруди збагачують фронтони та люкарни на даху.
Флігель в південно-західному куті парадного двору прямокутний в плані, симетричний, з чотирьохколонним портиком-ганком на лицьовому фасаді і великими вікнами з лучковими перемичками і різьбленим дерев’яним декором.
Самі власники бували в садибі епізодично. Маєтком постійно керували орендарі.
У 1862 році в Лифине Хрущови будують гуральню, на якій працювали 13 робітників. Керуючим був єврей Хаїм Гуревич.
Господарські будівлі, що знаходяться навпроти садиби, представляли собою 5 об’єктів по периметру прямокутника і створювали єдиний архітектурний комплекс. І до цього дня вражає своїми масштабами і красою двоповерхова казарма для робітників економії. На схід від панського будинку по схилу до ставка спускався фруктовий сад, посеред якого була влаштована алея, що веде до дерев’яного мосту, перекинутого через ставок. У навколишніх ярах розміщувалися теплиці.
По дорозі в садибу будувався храм. До 1917 року же, дому Божого в Лифине не було. Вінчали, хрестили і відспівували жителів хутора в той час в кам’яному Преображенському храмі села Ворожба.
У 1921 році в будинках колишньої садиби була створена одна з перших на Сумщині комун – «Новий світ».
Сьогодні від будинку, де жив великий поет України, не залишилося і сліду. Немає більше і меморіальної дошки, встановленої в 1964 в пам’ять про перебування в садибі Т. Г. Шевченка, як немає в ній і музейної кімнати…