Що нам відомо про українського етнолога, фольклориста, поета, автора слів Гімну України Чубинського Павла Платоновича?
Чи замислювалися ви, чому одні твори забуваються, а інші стають символами цілих націй? Павло Чубинський — людина, що не просто писала вірші, а творила українську свідомість. Його творчість пронизана глибокими темами, які залишаються актуальними й сьогодні.
Чубинський жив у часи, коли українська мова зазнавала утисків, а культура — знецінення. Його творчість стала своєрідною відповіддю на спроби імперії стерти українську ідентичність.
За радянських часів ім’я Павла Чубинського було настільки забуте, що не здавалося небезпечним. Навіть залізничну платформу “Чубинський”, що під Борисполем на Київщині, не перейменовували. Її 1913-го збудував син Чубинського, Павло Павлович. Його тут усі знали, він приходив на платформу й зупиняв київський поїзд змахом картуза.
За кілометр звідти був хутір Чубинський, ще за 7 км — Бориспіль. Козацький рід Чубинських звідси й походив. Але в XVI ст. вони опинилися на Волині, служили Речі Посполитій, стали уніатами. Дід Павла Чубинського служив уже в російській армії, перейшов у православ’я й купив землю в Борисполі. Це було ніби повернення на землю предків. Тут Павло Платонович і народився у небагатій дворянській сім’ї. Мав двох сестер і двох братів. Учився в Переяславському повітовому училищі, Другій київській чоловічій гімназії. Затим закінчив університет у Петербурзі (юридичний факультет). Там зійшовся із Шевченком, захоплювався ним, писав вірші “під Кобзаря” й у чомусь повторив долю поета. Скажімо, удруге його вислали з України через донос Юзефовича — того самого, який колись здав жандармам Шевченка й кириломефодіївців.
У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим. Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, у селі Ропша.
1861 року захищає в петербурзі дисертацію і здобуває науковий ступінь кандидата правознавства.
Повернувшись в Україну, впродовж 1861-1862 років пише статті для “Основи”: “Значення могорича у договорі, господарські товариства, найм робітників”, “Український спектакль у Чернігові”, “Два слова про сільське училище”, “Ярмарок у Борисполі”, співпрацює з “Черниговским листком”, де публікує матеріал “Декілька слів про значення казок, прислів’їв та пісень для криміналіста”, та з “Киевскими губернскими ведомостями”, в яких побачила світ його “Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії” (1862).
У цей час намагається відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський тощо. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. У вересні того року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою “Усім добрим людям”.
Тієї осені 1862 року Павло Чубинський пише вірш “Ще не вмерла Україна”, що став національним гімном українського народу.
Це зовсім, здається, недавно до нас повернувся Гімн «Ще не вмерла Україна», і мало хто знає про курйоз, що трапився – співали його колись тому, що вважали автором слів…Тараса Шевченка. Пантелеймон Куліш передав до Львівської редакції вірші з обіцяною поезією твори Шевченка і…вірш Чубинського «Ще не вмерла Україна». Письменник та журналіст і видавець Ксенофонт Клімкович швиденько анонсував, що в його часописі «Мета» 1864 року будуть надруковані вірші «великого українця Т. Шевченка», вирішивши, що й «Ще не вмерла Україна» – це вірш Тараса Григоровича, а не Чубинського, і ним відкрив поетичну сторінку у виданні. Шанувальник творчості Кобзаря, композитор Михайло Вербицький дав обітницю покласти рядки вірша на музику, яка була настільки вдалою, що «Ще не вмерла Україна» стала Гімном, спочатку – на Львівщині, потім – у Галичині, ЗУНР. Згодом, розібралися, і вірш визнано за П. Чубинським.
20 жовтня 1862 року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Він вимагав слідства, адже звинувачення були смішні: відвідував могилу Шевченка та “пил водку с простолюдинами и распевал возмутительные малороссийские песни”. Слідства так і не було. Утім, у батька питали, чи не бачив він у сина заборонених книг. Той відповів: “По моей более чем 60-летней старости и изувечью лишенный левой ноги и слабости зрения никаких книг вовсе не читаю”.
На засланні Чубинський провів майже сім років. Був чиновником з особливих доручень при тамтешніх губернаторах. Ті не могли ним нахвалитися. Зрештою він сам себе не тільки визволив із заслання, а й проклав дорогу у вищі наукові сфери Російської імперії. Його статистико-економічні дослідження Архангельської губернії були такими цінними, що губернатор князь Гагарін просив нагородити засланця орденом Св. Станіслава. Цар ідею підтримав. Чубинському дозволили повернутися в Україну. Імператорське Російське географічне товариство влаштувало експедицію для вивчення України. Очолив її Чубинський. За три роки зібрав стільки матеріалу, що навіть тепер семитомник “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” залишається взірцевим. За цю роботу отримав кілька нагород, зокрема, золоту медаль на Географічному конгресі в Парижі.
У період близько 1869-1871 Чубинський обробив та підготував до друку сім томів “Трудів етнографічно-статистичної експедиції”.
Відомий також як поет, автор збірки віршів “Сопілка” (1871).
У 1873 році в санкт-петербурзі вийшов друком альманах «Малороские мифические сказки», де серед інших розміщено 30 казок, записаних Чубинським у м.Борисполі.
Завдяки Чубинському 1873 року в Києві відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Цей відділ вважають прообразом нашої Академії наук. Тоді ж Чубинський провів у Києві перепис, який показав, що більшість киян вважають рідною мовою українську. Старий Юзефович назвав це провокацією, наскаржився цареві. Чубинського усунули з України, а київський відділ Географічного товариства закрили.
У 1876 р. Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в малоросійських і столичних губерніях. За допомогою президії російського географічного товaриства він дістає дозвіл проживати в петербурзі.
В 1877 році працює на посаді чиновника Міністерства шляхів в петербурзі.
Був одружений на Катерині Порозовій, мав в шлюбі 4 дітей: Олександра – оперна співачка, Михайло – професор-криміналіст, Федір – ветеринар і Павло – інженер (залізнична платформ Чубинський). Правнук Чубинського Володимир – поет і композитор, був переслідуваний за радянських часів.
У 1879 р. Чубинський пішов у відставку, тяжко захворів, і до кінця життя був прикутий до ліжка. Сучасники знали його чорнооким, носатим і губатим, дуже живим і темпераментним. І ось ця “капітальна споруда”, як писав про нього Кістяківський — чоловік рідної сестри Чубинського, перетворилася на руїну. Він мав хворобу мозку, перестав упізнавати людей. Лікування не допомагало. Випросили дозвіл виїхати в Україну, де він уже не був шкідливим для імперії. Жив практично рослинним життям майже сім років.
Коли помер, за день до 45-ліття на родинному хуторі, під Борисполем, Кістяківський записав у щоденнику: “Це була давно бажана смерть”. Помер 26 січня 1884 року. Відспівували П. Чубинського, як і Т. Шевченка, в церкві Різдва Христового, на київському Подолі. Похований у Борисполі. Могила зруйнована в 1930-х, відновлена 1990 року. У 2001 р. в Борисполі було встановлено пам’ятник.