Де українець, там і пісня є.
Протяжна і сумна,
аж серце тисне,
у пісні тій усе життя моє.
В ній тихі й славні українські ночі,
безмежний простір,
сині небеса…
Українська пісня… вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією. З давніх-давен уславилася Україна піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління. Пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні ніжністю струни чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя.
І говорячи про українську пісню відразу згадується наш земляк видатний український фольклорист і композитор, музичний педагог Олександр Іванович Стеблянко
Початок історії роду Стеблянків майже казковий. Рід пішов з невеликого села Стеблянки. У середині XIX ст. там жили Іван Стеблянко та два його сини — багатий Іван та бідний Арефій. За переказом Федора Івановича Стеблянка, за Арефія була обманом просватана наречена Ірина з багатого хутора Калюжного. У цій родині народився Іван Арефійович Стеблянко, батько Олександра Івановича Стеблянка. Усіх у родині прозивали Арехтовичами, то ж на прізвище Стеблянко їх ніхто і не знав.
Родина Стебялянків займалася хліборобством та ломовим вивозом: підвозили до залізниці ліс, цеглу, зерно, буряки та інші вантажі. У родині катали повсті (нетканий текстиль, виготовлений із волокон шерсті) — це ремесло було успадковане від діда Івана Лобка, батька матері, який самостійно навчився читати і писати, вчився де і як міг.
Майбутній фольклорист народився 26 травня 1896 року в повітовому містечку Лебедині, де стала жити молода родина. Олександр Іванович був старшим сином у родині Стеблянків і найбільшим улюбленцем діда Лобка. Всього в сім’ї було семеро дітей. Батько Олександра Івановича був людиною нестриманою, майже жорстокою. Дітей за непослух і провини ставив на гречку на коліна, навіть бив кнутом. Мати, Анастасія Іванівна, від природи мала лагідний характер та музичні здібності. Саме від неї хлопчик успадкував палку любов до народної пісні.
З дитинства Сашко тягнувся до освіти. Спочатку він навчався у церковно – приходській школі, потім у вищому початковому училищі Лебедина. Дуже любив співати і брав участь у церковному і шкільному хорах. Перші знання музики і вміння грати на музичних інструментах хлопець одержав від викладача співів і керівника хору в Лебедині О.І. Пінчука. Пізніше де б він не був, він намагався навчатися від знайомих вчителів музики, музикантів, яких зустрічав.
Усе дитинство Сашка пройшло у злиднях, важкій роботі. Але, не зважаючи на це, усі Стеблянки вчилися. У 1914 р., від початку Першої світової війни, у більшості шкіл дітям солдат видавали безкоштовні зошити та чорнила. Оскільки в Стеблянків батько був вже застарий для військової служби, діти Стеблянки зошитів і чорнил не отримували, що, за словами молодшого, Федора, їх дуже засмучувало.
Старшого сина у багатодітній родині, Олександра, вважали ні на що не здатним. Батько сварився, мати заступалася. У родині тяжко працювали, йому ж нічого доручити було не можна — все одно не виконає. Він тікав до річки — читати книжку, співати пісні. Намагалися пристроїти учнем до сільського землеміра. Але хлопець втікав звідти.
По закінченні Старобільської вчительської семінарії Олександра Івановича було призначено вчителем у двокласну школу села Червленого. Там він брав участь у самодіяльності: керував хором і оркестром народних інструментів та у театральних постановах — виставах «Назар Стодоля» , «Наталка Полтавка».
Потім його перевели у с. Романівку (Малий Вистороп) Лебединського повіту. Низька вчительська платня спонукала Стеблянка батракувати, але праці у музичних гуртках він не припиняв.
В 1921 році – вступив до Харківського музично-драматичного інституту. Самородок з Лебедина одразу звернув на себе увагу приймальної комісії.
Навчання давалося нелегко.
Стипендії не було зовсім, треба було й допомогати родині, тому траплялося працювати вантажником, робітником-ремонтником трамвайних ліній, на різних сезонних роботах. Доводилося кидати навчання, потім повертатися до нього знову. Одночасно з навчанням, Олександр Іванович працював керівником хорового гуртка кооперативних курсів (1923 рік), керівником музичного виховання 18-ї трудшколи, викладачем теорії музики в музичних класах при консерваторії.
В довоєнні роки Олександр Іванович працював у багатьох місцях Харкова на музичній ниві.За спогадами одного з учнів О. Стеблянка, Миколи Лисенка, який слухав у Музично-театральному технікумі музичну теорію і «першу гармонію», «Харків говорив тоді переважно російською мовою. Але незважаючи на це, наш педагог викладав свій предмет тільки українською, і з радісним захопленням ілюстрував теорію прикладами з української народно-пісенної творчості… Коли він награвав і наспівував якусь пісню, то на моїх очах перетворювався на диригента, співака, бандуриста, скрипаля…».
Збирання і записування музичного фольклору стало справою цілого життя Стеблянка, його невгамовною пристрастю. Він записував пісні на слух безпосередньо від виконавців. Перші свої записи Олександр Іванови зробив від матері Анастасії Іванівни, рідних, від родички, співачки Марусі Гриценко, сусідських парубків і дівчат. Молодий фольклорист обійшов весь Лебединський район: Московський Бобрик, Кам’яне, Будилка, Михайлівка — всюди знаходив щось нове і цікаве. Записував пісні від співака Бориса Гмирі та його родини, які були лебединцями. Разом з композиторами В.Т. Борисовим, М.Т. Колядою та М.Ф. Тіцем їздив збирати пісні на Донбас.
Усе своє життя О.І. Стеблянко мандрував за народними піснями. Саме мандрував, бо у той час ще не було автобусного сполучення. Щоб прослухати якусь нову пісню, Стеблянко проходив пішки десятки кілометрів у віддалене село. Пройдені сотні кілометрів по різних областях України. Він, також, обійшов Краснодарський і Ставропольський краї. Більше 100 пісень було записано на Північному Кавказі, Кубані. У травні 1941 року фольклорист надіслав у київське видавництво. Весь цей доробок був втрачений під час війни. Багато записів Стеблянка загинуло під час бомбардування і руйнації харківського будинку фольклориста.
Він пішки обійшов Харківську і Сумську області, побував на Полтавщині і в інших областях України. Всього ним було зібрано близько 2000 пісень. Особливо був закоханий Стеблянко у співуче, голосисте село Московський Бобрик під Лебедином. Сюди приходив ще юнаком, студентом консерваторії, потім — сивим викладачем консерваторії, відомим фольклористом.
Він годинами міг говорити про народну музику, наспівував, грав. Якщо збиралися разом родичі, він відразу ж брав у руки акордеон чи скрипку, або сідав за фортепіано. Починався домашній концерт, на якому імпровізований хор із присутніх співав на 2- 3 голоси.
До кінця життя Олександр Іванович беріг у своєму серці згадку про них, простих людей, які відкривали йому свою душу-скарбницю, віддавали коштовні перлини — українські народні пісні.
Стеблянко записував пісні спочатку нотами, потім діставав старий фонограф, ще пізніше розробив свою систему запису мелодії цифрами, і вже коли йому виповнився 71 рік, Спілка композиторів подарувала йому магнітофон. До того часу, він користувався фонографом. Це був прадід нашого магнітофона. В ту пору він являв собою важкий і громіздкий ящик, який висів через плече на ремені. Фотоапарат у селі бачили. А про фонограф і не чули. Такого незнайомця у селах зустрічали по-різному. Було й так, що людина соромилася співати, тоді Стеблянко починав сам наспівувати, навмисне перекручуючи мотив, і тут людина починала співати правильно, а фольклористу цього і треба було.
Олександр Іванович був чи не єдиним знавцем пісні східних регіонів України, міг по манері виконання тієї чи іншої пісні точно визначити, звідки походить співак.
Серед пісень, зібраних Стеблянком представлені традиційні жанри українського фольклору: обрядові (календарні та весільні), соціально-побутові, родинно-побутові, ліричні (пісні про кохання), жартівливі, частівки, балади. До пісенних зразків фольклорист застосовував жанрову класифікацію за тематичними ознаками, вживану у філологічній практиці. В записах намагався зберегти особливості регіонального діалекту, приділяв увагу варіантам однієї пісні; уточнював вік, стать, соціальний та фаховий статус носіїв пісенної традиції. Стеблянко відстоював позицію збереження народної манери інтонування, наголошуючи на тому, що народний спів – це особлива галузь вокальної культури, в якій «є своя школа, свої майстри, що передають із покоління в покоління своє мистецтво…».
Зібрав велику кількість народних пісень і, на превеликий жаль, єдина тоненька книжечка пісень Харківщини — ось і усі прижиттєві надбання. У 1965 році пісні Харківської області, зібрані Стеблянком, були видані невеликою окремою збіркою. На її основі відділом фольклору та етнографії Харківського Обласного будинку народної творчості була надрукована брошура «Українські пісні, зібрані та записані на Харківщині композитором – етнографом О.І.Стеблянком», як своєрідне музичне вітання з нагоди сімдесятиріччя та сорок п’ятої річниці музично-громадської діяльності митця.
Пісні Сумської області видавництво затримало через нібито плутанину у текстах (де вживані і українські і російські слова). З літературною обробкою Стеблянко не погоджувався, розуміючи, що таким чином пропаде аутентичність текстової частини записів. Тому, друга збірка — другий випуск видання «Пісні Слобідської України», у яку війшли пісні, записані на Лебединщині, зусиллями співробітників лабораторії фольклору Харківського державного інституту мистецтв під керівництвом етномузикознавця доцента Л. І. Новікової була підготовлена тільки у 1998 році.
Матеріали фольклорних експедицій Стеблянка склали основу фондів Кабінету народної творчості ХДК, які фольклорист використовував у навчальному процесі, виховуючи у студентів не тільки навички запису народних творів, але й зацікавленість у вивченні аутентичної традиції рідного краю, любов та повагу до народної музики взагалі. Таким чином музикант намагався створити умови для розвитку сучасної музичної фольклористики. Картина фольклористичної діяльності Стеблянка була б неповною, якби не згадати про наукові розвідки та творче опрацювання фольклору. Олександр Іванович залишив кілька теоретичних праць, присвячених питанням музичної стилістики фольклору та специфічних особливостей виконання народних пісень: “Ладова структура і хроматизм української народної пісні” (1946), “Виконання народних пісеньансамблів і народних хорів” (1952).
Творчий доробок Стеблянка – композитора складають твори різних жанрів: для струнного квартету – Скерцо, Andante, Rondo, Фуга; для оркестру народних інструментів – Сюїта на теми українських народних пісень; фортепіанні п’єси; хори, романси та пісні; обробки українських народних пісень; театральні роботи – музика до дитячої вистави «Чарівні сопілки» за П. Капельгородським та незакінчена опера «Москаль-чарівник» за І. Котляревським. Переважна більшість творів спирається нафольклорну основу, але це питання має стати темою окремого дослідження.
Олександр Іванович помер 8 жовтня 1977 року на 82-му році життя і похований в Харкові.
Жити в Україні і не знати народних пісень просто не можна. Українці – це саме та нація, яка зростала на своїх піснях, яка вкладала в їх слова усі переживання, душевні потрясіння, все те, що не могла просто забути. Недарма ж говорять, що українська пісня – це бездонна душа українського народу, це його мова.
Олександр Іванович Стеблянко виніс з глибин народної творчості дивнії перли української пісні і подарував їх нам, нащадкам. Він здійснив подвиг самовідданості справі, якій служив усе своє життя. Збережімо ж ці перли у наших душах.
