21 грудня виповнюється 149 років з дня народження  живописця, поета, археолога, мистецтвознавця, громадського діяча Никанора Харитоновича Онацького.

      Кожний сюжет з біографії Никанора Харитоновича міг би стати основою для хвилюючого нарису. За ними – і вируючі політичні пристрасті, і самовіддана праця на ниві української культури, і радість визнання, і гіркі,- ні з чим не зрівняні хвилини розчарування.

       Народився Н. X. Онацький 21 грудня 1874 р. на хуторі Хоменки Гадяцького повіту в родині селянина-середняка. З ранніх років виявив неабиякий хист до малювання, вражаючи дорослих своїм не зовсім дитячим сприйняттям оточуючого світу.

     В 1886 році поступив на навчання до Одеського Художнього училища, а після його успішного закінчення в 1903  – до Вищого художнього училища при Імператорській Академії Художеств у Петербурзі, де одним з його педагогів був Ілля Рєпін.

       Окремою сторінкою життя Никанора Харитоновича можна позначити приїзд у Лебедин . Спочатку,  з 26 вересня 1906 року по 26 липня 1913 року, Н. Онацький влаштувався працювати по розряду найнятого, не затвердженого вчителя, оскільки був під негласним наглядом поліції. Але активна громадська діяльність, авторитет художника і поета сприяли тому, що через два роки його включили до складу педагогічної ради чоловічої гімназії і поставили в штат як вчителя графічних мистецтв. Одночасно, з 4 жовтня 1910 року по 26 липня 1913 – він вчитель Лебединської жіночої гімназії.

   Ці вісім років з 1906 до 1913 дослідники назвали «лебединським» періодом педагогічної і культурно-просвітницької діяльності митця. Основною ідеєю лебединського періоду, постійною духовною потребою Онацького, була турбота про відродження української мови, прагнення, щоб у освітніх закладах вживалась українська мова для викладання і щоб для навчання використовувались українські книжки.

   Для боротьби за українську мову, культуру, традиції в Лебедині Онацький створив патріотичний гурток, до складу якого ввійшли гімназисти старших класів. Згодом, гурток стали називати  «Шевченківським». Він мав свою бібліотечку україністики, забороненої літератури. Гуртківці пропагували вільний розвиток своєї нації: українську мову, твори українських письменників, істориків, вивчали народні пісні, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Олени Пчілки. Згодом,  гурток розрісся за рахунок молодших класів гімназії та патріотів міста. Вони виписували літературу з Галичини і розповсюджували її. Надіслану літературу (збірочки «Зернятка») гуртківці продавали, а виручені гроші пересилали на будівництво пам’ятника Т.Шевченку. В 1913 році діяльність шевченківського гуртка була припинена. Царська охранка в Лебедині заборонила його. Бо мав «політичну виразність з націоналістичним нахилом».

        В цей період починається активна краєзнавча діяльність Н.Онацького: він  глибоко і зацікавлено вивчає побут і звичаї українського народу, досліджує місця, пов’язані з перебуванням Кобзаря на Сумщині. Художник відвідує Канів, Чернечу гору, могилу Кобзаря. Робить нариси  кобзаревої могили та краєвидів,  створює офорт із зображенням хати під Тарасовою горою, який пізніше був виданий поштовою листівкою.

       Перебуваючи в Лебедині,   він глибоко і зацікавлено вивчає побут і звичаї українського села, робить ескізи своїх майбутніх живописних  полотен.  Н.Онацький вперше друкує свої вірші в журналах та альманахах «Рідний край», «Терновий вінок», «Українська муза». Його поезія, сповнена вірою в найкраще майбутнє, була високо оцінена сучасниками.

      В лебединський період активізується мистецька діяльність педагога: робить ескізи своїх майбутніх живописних полотен, виконує начерки архітектурних мотивів, постійно вдосконалює  живописну майстерність, приймає участь у творчих виставках. Никанор Онацький був переконаний, що викладач образотворчого мистецтва повинен постійно творчо працювати. Так, у грудні 1911 – січні 1912 років п’ятнадцять картин експонує на художній виставці у Києві. Серед них: «Хата біля Тарасової гори», «У жнива», «Похмурий день», «Вітряк».

       На Лебединщині Никанор Харитонович не лише розкривав перед учнями красу і правду художніх картин Т.Г.Шевченка, але й розповсюджував серед народу його твори, декламував його  вірші серед селян. За що й потрапив під нагляд поліції.

      Про вагомі здобутки Н. Онацького, безпосередньо у педагогічній роботі, свідчить Відзнака, присуджена педагогу в Харкові за перемогу в конкурсі вчителів з методики викладання образотворчого мистецтва. Ця Відзнака послужила потужним поштовхом до подальшої педагогічно-осівтньої діяльності Н.Онацького на Слобожанщині. Саме його методика викладання образотворчого мистецтва була відзначена на виставці-конкурсі у Харкові у 1913 році. Серед 38 гімназій з різних регіонів України і росії, що брали участь, почесний відгук одержала Лебединська жіноча гімназія за кращі роботи учнів.

      З 1913 року Н. X. Онацький працює в Сумах, викладає малювання в реальному училищі, веде курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі. В 20-х – на початку 30-х років Н. Онацький незмінно викладає в учбових закладах Сумщини.

      Своєрідним незгасаючим вогнищем культурного життя на Сумщині став створений у 1920 р. з ініціативи Никанора Харитоновича історико-художній музей, яким він керував протягом одинадцяти років . На 1 жовтня 1925 року в музеї налічувалось 10279 експонатів. Серед них: 6416 стародруків, безцінні полотна І. Рєпіна, Л. Боровиковського, В. Сєрова, старовинні козацькі парсуни Полуботків, Апостолів, багато рідкісних творів українських і зарубіжних митців, меблі, старовинні килими, фарфорові і фаянсові вироби, колекцію художнього скла та  інші унікальні пам’ятки.  Особливу цінність мали офорт Т. Г. Шевченка “У шинку” (“Приятелі”), “Кобзар” з дарчим написом поета.

     Чимало експонатів було відшукано безпосередньо Н. X. Онацьким, який  неодноразово приймав участь у археологічних експедиціях по Сумщині.
Наслідком багаторічної наукової роботи дослідника рідного краю стала публікація ряду цікавих розвідок, що привернули увагу широкої громадськості. Зокрема, не втратили свого значення такі праці, як “Старовинні кахлі Сумщини”, “Українська порцеляна”, “Межигірський фаянс”, “Українське гутне скло” тощо.
       Подібне зацікавлене ставлення до української національної культури не залишилось поза увагою органів ДПУ, які вбачали в цьому рецидиви українського буржуазного націоналізму, і дало привід для переслідування.

        В листопаді 1933 р. Н. X. Онацький переїздить до Полтави, де йому було запропоновано організувати і очолити відділ етнографії місцевого музею.  Онацький прагне перетворити музей у справжній центр по дослідженню історії і культури українського народу.

      Подальші події передбачити було неважко. У вересні 1937 р. Н. X. Онацького заарештували і 23 листопада розстріляли за постановою особливої трійки при УНКВС. 37-й рік повністю перекреслив заслуги Никанора Харитоновича. Криваву риску під його неспокійним талановитим життям підвели сфабриковані слідчим обвинувачувальні висновки. Реабілітований  – лише у 1956-у році.

        У Полтаві в 30 — 60-і роки жила вдова українського письменника і художника Никанора Харитоновича Онацького Надія Василівна. Після смерті чоловіка вона пильно оберігала його творчий скарб — картини, етюди, друковані й рукописні вірші, фотографії, листи. Завдяки її зусиллям поволі виходило з непам’яті ім’я Никанора Онацького. Ще в 70-х роках відбулися виставки збережених нею художніх полотен.

        На честь українського художника, поета і музейника Никанора Онацького названо Сумський художній музей.

       В Лебединському краєзнавчому музеї чільне місце зайняла експозиція про Лебединський період Н.Онацького.

      На щастя, не справдились розпачливі рядки поета, написані між в’язничних стін: «Все піде в царство небуття, сліду жаданого не кине…»