22 травня українство, як і всі люди, що цікавляться нашою самобутньою культурою та історією, вшановують жалобну дату – 163-ю річницю перепоховання Т.Г. Шевченка на Чернечій горі в Каневі.
На другий день по смерті поета один із найближчих його друзів М.М. Лазаревський звернувся з проханням до санкт-петербурзького генерал-губернатора видати дозвіл на перепоховання тіла Кобзаря в Україні. У квітні 1861 року труну викопали з землі, вклали в іншу, цинкову, і поставили на спеціальний ресорний повіз. Чорна труна вивершувалась на запряженому четвериком повозі. Перш ніж рушити в далекий шлях на Україну, заговорив Пантелеймон Куліш, соратник по Кирило-Мефодіївському братству: “Що ж се ти, батьку Тарасе, од’їжджаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од Козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з цього світу без сеї останньої честі”. І труну поета накрили червоною китайкою, а жалобний повіз рушив зі Смоленського кладовища через Васильєвський острів, Адміралтейську площу і Невський проспект до станції Ніколаєвської залізниці. До москви везли поїздом. З москви – старим поштовим шляхом через Тулу, Орел, Глухів, Батурин, Ніжин, Козелець, Бровари. Про прибуття труни з прахом Шевченка в Бровари довідалася не лише громада Броварів, а й Києва. Незважаючи, що це був понеділок, попрощатися з Кобзарем прийшло багато людей. До Києва йшли довго, майже сім годин. Процесія почалася близько п’яти годин вечора у самому лісі, що зі сторони Броварів. У шляхетному пориві юнацького захоплення молодь, не чекаючи дозволу духовної та світської влади, хотіла везти труну містом, просто до університетської церкви. Однак, митрополит вказав на найближчу до Дніпра церкву Різдва Христового, а генерал-губернатор, зі свого боку, поклав на отця Петра відповідальність за те, щоб у церкві не виголошувалось жодних промов. Внаслідок такого розпорядження “властей предержащих” студенти випрягли коней і на собі понесли тлінні останки поета через подільське шосе аж до самісінької церкви Різдва, що на Подолі.
Виконуючи заповіт Шевченка поховати його на батьківщині, петербурзька громада українців все-таки остаточно не розв’язала питання, де саме поховати його. У жвавому листуванні між петербурзькими та київськими друзями поета одні наполягали на тому, що Кобзареві найбільше личить лежати у метрополії українських міст Києві, над Дніпром, – у Видубицькому монастирі або на Аскольдовій могилі чи на Щекавицькому кладовищі. Інші, в основному родичі поета, вибрали місцем для поховання Канів, біля Успенського собору. Художник Г.Честяхівський, який був приятелем Шевченка в останні роки його життя, наполегливо доводив і таки довів, де хотів Тарас мати свій останній притулок: у Каневі, на тому самому місці, яке вибране поетом за життя для будівництва власного дому – на Чернечій горі. Отож, труна з прахом поета переночувала у церкві Різдва, що на Подолі. Наступного дня жалобний похід у супроводі великого натовпу потягнувся по шосе до Ланцюгового мосту, за яким через великий розлив Дніпра стояли тоді пароплави. На одному з них і відбув наш Тарас у своє плавання до тихого вічного пристанища.
Через сильну весняну повінь того року пароплав не зміг у Каневі пристати до берега, і мусив зупинитися на чималій відстані від нього. Після тривалих суперечок вирішили вивантажитися таким чином: дістали звичайний драбинчастий віз, спустили на нього з пароплава труну, запряглися замість коней та й потягли його до берега. На березі небіжчика зустріло місцеве духівництво, труну поставили на ноші і “понесли батька дужого на руках своїх”.
Відправивши панахиду в день прибуття, друзі поета вирушили на Чернечу гору вибирати місце для могили. 22 травня 1861 року о 7-й годині вечора при численному напливі народу з передмість і навколишніх сіл на Чернечій горі поховали Великого кобзаря України.
Над домовиною Шевченка на місці поховання змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням так, щоб надати могилі вигляду степової могили. Згодом, на могилі встановили дубовий хрест. Такою могила була до 80- х років XІX ст.
На народні пожертви 1884 року на могилі встановлено чавунний хрест (висота більше шести метрів, вага понад 250 пудів), впорядковано земляний насип. Хрест був виготовлений у Києві, на заводі Термена за 1000 рублів відомого збирача україністики Василя Тарновського (молодшого),
який оздобив його барельєфом Тараса Шевченка власної роботи (до речі – на оригіналі цього барельєфа внизу, якраз на самому зрізі, вирізьблено його автограф та дошкою із викарбуваними останньою строфою з поезії Т. Шевченка «Чи ми ще зійдемося знову?».
Про те, якою стала Кобзарева могила після впорядкування, розповів у нарисі: «Шевченкова могила» письменник Михайло Коцюбинський (1864–1913): «На горі, вхід на маленьку площину огороджену штахетами. Посередині того плацика, засадженого молодими щепами, зеленіє вкрита травою висока могила. Ззаду на могилу провадять дерев’яні східці, а на могилі в чавунній посрібленій огорожі здіймається чавунний хрест, помальований білою фарбою. Кінці хреста злучає широкий обід. Від східець блищить на хресті буквами напис: „Шевченко”, а нижче на табличці: „Родився 25 лютого р. 1814. Почив 25 лютого р.1861”. З протилежного боку хреста (лице могили) – позолочуваний напис: „Шевченко”, а нижче, на підставі, медальйон з профілем голови поета без шапки, зроблений горорізьбою і позолочуваний».
Чавунний хрест простояв на Шевченковому похованні майже сорок років, аж поки 1923 року, в час утвердження радянської влади, його скинуто «як символ самодержавства та релігійного опіуму». Тривалий час, уламок од нього лежав біля підніжжя Чернечої гори, аж поки не перевіз до Київського історичного музею історик та мистецтвознавець Микола Біляшівський. Лише через кілька десятиліть, у 60-ті роки, цей оцупок повернувся на Чернечу гору. А на схилі Чернечої гори, в землі, знайдено нижню частину та масивні жорнові кам’яні плити, до основи яких кріпився хрест. Відшукано майже всі деталі для відтворення пам’ятника, окрім розбитої вгорі хрестовини. . Нині пам’ятник-хрест, білий, зайняв почесне місце перед Шевченківським Національним заповідником, у Канев
У 1925 році на місці поховання Тараса Шевченка було утворено Канівський державний музей- заповідник ” Могила Тараса Григоровича Шевченка”, а величезний бронзовий монумент поетові споруджено у 1939 роціі. Народ здавна називає Чернечу гору Тарасовою.