І це ще не всі назви найголовнішого поминального дня у році, коли було за обов’язок перевідати могилки усіх померлих родичів і провести «на гробках» поминальну тризну. Припадає на дев’ятий день після Великодня, тобто, на вівторок Поминального тижня. Проте, у кожному регіоні України та навіть населеному пункті Проводи відзначаються у різний час. Це залежить від декількох чинників, як то наявність чи відсутність церкви та кількість кладовищ. Так, на основному терені України Поминки припадають на першу неділю після Великодня, хоча не рідко поминання в понеділок чи власне у вівторок. У деяких місцевостях Поминки відзначають навіть у п’ятницю (Провідна п’ятниця) чи суботу (Дідова субота). А от на Закарпатті традиція Поминального тижня є маловідомою.
Найпоширеніша назва цієї традиції в Україні – Проводи. Хоча поруч побутують і багато регіональних накличок. На Подніпров’ї, Поділлі та Волині це Гробки чи Могилки. Радовниця, Радониця чи Радуниця (від слова «радіти») – на Полісі та Сіверщині. Тут же фіксується і назва Діди. На півдні України найчастіше вживалася назва Поминок.
Вважалося, що від Чистого четверга і до Хоминої неділі, душі померлих родичів спускалися з небес і перебували серед своїх рідних та близьких. Особливо вони активізувалися із сутінками і до третіх півнів. Проте, називати покійниками їх не годиться, адже вони поруч. Найчастіше користувалися визначенням «родичі». Але через дев’ять днів, душі повертаються назад, і тому їх потрібно «провести». Заупокійні служби відбуваються не лише в церкві, але й на кладовищі, а за потреби й бажання родичів – безпосередньо біля могилок.
На Поліссі, на противагу Центральній Україні, традиція зберігає архаїчні вірування. Так, на Радуницю гріх сумувати, адже померлі мають радіти, що їхні родичі про них пам’ятають.
Вранці, перед тим як йти на цвинтар, селяни ставили на покуті склянку звичайної води, окраєць свяченої паски, писанку або крашанку та запалювали лампадку. Взявши обрядового їства (пиріжки, сир, млинці, печене м’ясо, риба, вино, ласощі), серед якого обов’язково мали бути коливо з медом та крашанки, люди йшли на цвинтар. Коливо (з давньогрецької – варена пшениця) — у слов’ян, зокрема українців, так називають поминальну кутю зі злаків із солодкою підливою (ситою). Назва цієї страви походить від античного звичаю поминального підношення зерна та фруктів, яке в давньогрецькій мові звалось «коллуба» (у візантійській вимові — «коллива»).
Рецепт поминальної куті (колива) може збігатися з рецептом різдвяної, проте перша, як правило, менш солодка. Традиційно, коливо готують із вареної пшениці, зараз — із рису, в який додають родзинки, а іноді драже. Кашу заливають ситою — водою з медом чи цукром. Використання зерна злаків у коливі символізує продовження роду, а меду приписували здатність очищати від гріхів. Звісно, рецепт може трохи різнитися залежно від регіону. Скажімо, на Наддніпрянщині в давнину й зараз замість злаків використовують покришені та залиті ситою білий хліб, печиво або бублики.
Їли коливо зазвичай однією ложкою, так само як і символічно надпивали алкоголь з однієї чарки. Поминальна кутя, яку не доїли, призначалася в їжу померлим, що ніби відвідують живих під час трапези. Наші пращури вірили, що спільна з душами покійних трапеза дарувала тим вічний спокій. А для живих була нагадуванням не тільки про колообіг, плинність і циклічність життя, а й укріплювала силу роду завдяки такому єднанню з предками.
Сценарій дійства в різних регіонах України був і подекуди лишається більш-менш сталим: спочатку священник відправляє панахиду, потім родини, що прийшли на кладовище, сідають поминати померлих принесеними стравами й напоями. Поминальний обід починався зі спільної молитви. На Поліссі, наприклад, існувала традиція обкачувати могили освяченими яйцями, у деяких регіонах було прийнято співати духовні пісні.
У дорадянський період під час таких поминальних днів традиційно вживали значно більше їжі, ніж наразі. Готували куліш або капусняк, горох із вуджениною, печеню із свинини, хліб, налисники з різноманітною начинкою, млинці (у цей поминальний період їх називали «Божими онучами» чи «тужиками»), вареники, пироги, книші (різновид хліба), голубці, смажену рибу та ін. Спеціально для поминання пекли паски (або лишали одну з Великодня), варили коливо.
Цікаво, що обідали або за столами, поставленими заздалегідь, або на розстелених на траві скатертинах. У 70-х роках встановлювати столи і лави почали повсюдно, по одній для кожної родини. Таким чином, живі родичі могли розділити поминальну трапезу в безпосередній близькості до померлих.
На Проводи йшли усією родиною. Годилося провідати могилки всіх рідних. На кладовищі могилки помітно олюднювалися. Приходили та приїздили люди з сусідніх сіл і навіть з-за кордону, щоб пом’янути своїх пращурів та провести їх у інший світ. За давнім звичаєм, обходячи могилки, люди клали на них усіляке їство, маленькі пасочки та крашанки. Потім все те пропонували забрати дітям, на згадку про померлого. У наш час прийнято класти цукерки, печиво та крашанки.
Невеликі групи людей, які щовесни збираються на кладовищі, дістають їжу та міцні напої, накривають столи просто між могилами й довго бесідують, моляться — комусь це може виглядати щонайменше дивно або й некультурно. Але це — споконвічна українська традиція вшанування предків. Та зараз, на жаль, багато хто сприймає її упереджено або й вороже, адже подекуди бракує обізнаності в тому, як насправді відбувалося це дійство, перш ніж на його розуміння (та й сам перебіг) впливали різні ідеології. Передусім, йдеться про згубний вплив радянської доби, коли ця українська традиція або вихолостилася, або й зовсім виродилася. Як правило, священик з хоругвами, хрестами і церковним хором обходив довкіл кладовища, а потім проводив індивідуальні панахидки. Молилися за спасіння душ померлих, а потім справляли тут же на могилах ритуальний обід. Коріння цього звичаю сягає давніх-давен і просякнуте глибокою повагою до предків і нерозривністю роду. Поминаючи покійних, із ними христосувалися та виголошували слушні промовки: «Їм царство небесне, а нам ще прожить», «Хай їм легенько лежиться, а нам хай легенько живеться», «Нам нехай здоровиться, а їм легенько лежиться», «Їм лежать – земельку держать, а нам ходить – земельку будить». Той хто мовив, відливав частину вина на могилу, а потім випивав сам. Під час тризни розмовляли між собою в спокійних, виважених тонах, згадуючи добрі вчинки тих, хто навічно одійшов з цього світу. Водночас, відзначення Проводів було внормовано, фактично зведено до поминання померлих родичів, а будь-які притаманні дохристиянським часам радощі засуджувалися. Однак, на Поліссі й досі, на противагу, скажімо, центральній Україні, традиція зберігає більш архаїчні ознаки. Наприклад, у ці дні вважається гріхом сумувати, адже померлі мають радіти, що їхні родичі про них пам’ятають, тому дуже важливо не «псувати настрій» померлим. Провести померлих намагалися до обіду Радуниці, адже саме опівдні вівторка, за повір’ям, вони покидають землю і відлітають назад до Царства Небесного.
Проводи часто переходили у веселі забави з піснями та танцями, але молодь у цьому участь не брала. Це було цілком нормальним явищем, адже воно символізувало перемогу життя над смертю, підкреслювало ідею того, що смерть це не кінець, а перехід у нове вічне буття. Доречно згадати стародавнє прислів’я: «Почали за упокій, а закінчили за здравіє». Завершивши тризну, збиралися додому. Нести продукти з кладовища заборонялося. Залишками їства частували старців, літніх та убогих, аби пом’янули покійників добрим словом.
Власне, Проводами завершувався цикл Великодніх свят, і люди поверталися до повсякденних справ та весняних робіт.
Наразі перша відома письмова згадка про поминання родичів на другий після Великодня тиждень зафіксована ще в давньоруських літописах 1372 року. На жаль, через поверхове, спрощене або викривлене розуміння чи й зовсім незнання символізму Проводів, традиція поступово зникає, особливо у великих містах. Не в останню чергу через спотворення цього дійства у 1980-ті роки, коли радянська влада доклала зусиль, щоб обряди, та й усю українську культуру, маргіналізувати. Проте, поминальні дні — це не про розпивання алкоголю на могилах, а про зустріч двох протилежних світів — «цього» й «того».
Як бачимо, споконвіків для українців звертання до предків та(або) їх вшанування було засадничим, тим, що формувало ідентичність і впливало на різні прояви життя, зокрема і духовне. Тематичні свята й обряди були в усіх українських регіонах, тому хибним є стереотип, що це радянський пережиток або безкультурний несмак, адже саме зв’язок із пращурами дає відповідь на питання «ким ми є?».
Усе це вкотре налаштовує думати, що кладовища — це не тільки про персональні історії, а й про життя цілого народу. Ось чому важливо дбати про збереження цвинтарів і (пере)відкривати для себе автентичні традиції. Під час повномасштабної війни це як ніколи актуально, адже РФ щодня докладає зусиль, щоб знищити не тільки українську націю, а й будь-яку пам’ять про неї. На жаль, багато українців наразі не можуть бодай провідати могили своїх рідних, бо ті поховані на окупованих територіях; чимало сіл, селищ і навіть міст знищені, отже, немає куди приходити, щоб пом’янути. Тим ціннішим стає кожен клаптик рідної землі, тим гострішою стає цінність кожного життя, тим важливішою стає пам’ять.