Сосюрченко Василь Григорович  народився 13 січня 1926 року у с. Московький Мобрик Лебединського району Сумської області. З дитинства був дуже допитливим, любив природу і книги.

     Тільки закінчив вісім класів – почалася війна. При першому звільненні села від окупантів у березні 1943 році у свої неповні 18 потрапив під мобілізацію, невдовзі на фронті був тяжко поранений, довго лікувався. Одужання припало на кінець війни. У 1946-му вступив до Лебединського учительського інституту на фізико – математичний факультет. Навчався на «відмінно». Але довчитися не довелося. Чекісти викрили підпільну антирадянську організацію. Серед ініціаторів створення підпільного гуртка був і Василь Сосюрченко. І від того часу почалися його митарства: проблеми з влаштуванням на роботу, переїзди. Як висловився сам Василь Григорович: «Був я під недремним оком КДБ».

Від арешту Василя Григоровича напевно врятували 8 фронтових поранень та військові нагороди, проте влаштуватися «ворогові народу» на роботу можливості не було. Певний час вчителював на Західній Україні, проте «недремне око» знайшло його й там. Був звільнений з роботи і змушений повертатися. На Полтавщині, як пише Василь Пазинич: «Сяк-так влаштувався до школи, але вже тут почав діяти за ним постійний недремний нагляд, в якому охоче брали активну участь його колеги й колежанки».

Не надовго Василь Григорович затримався і на Полтавщині, і на Харківщині, куди переїхав пізніше і де заочно закінчив педінститут та одружився. У 1954 році «прибився до роменського берега», став викладати в залізничній школі, а потім у школі № 7 математику. Проте просто викладанням його діяльність не обмежувалася. В кінці 80-х друкується в самвидавному журналі «Кафедра», редагованому нашим земляком Михайлом Осадчим. «…і сталінщину, і сусловщину дав російський шовінізм. Корінь зла саме в горезвісній «історіческой міссіі вєлікого руського народа», – влучно зазначав пан Василь у листі до редакції від 21 січня 1989 року, опублікованому в сьомому числі «Кафедри».

    У 1990 році Василь Григорович очолив Роменський осередок Народного Руху, став редактором незалежної газети «Новий шлях» — видання Роменської організації НРУ. Ця газета мала великий вплив на жителів Ромен і Роменського району. Сосюрченко В. Г. був людиною з державним мисленням. Коли в 1991 році проголосили Акт проголошення незалежності України, його радості не було меж. Василь Григорович повторював: «Я не думав, що доживу до цього часу». І коли через декілька років після проголошення незалежності України багато громадян зневірилися у ній через економічну кризу, Василь Григорович до останнього подиху був упевнений, що Україна — на вірному шляху. Економічні труднощі є і з ними не так легко впоратись, але це мине. Головне, що Україна утверджується в світі як держава». Сососюрченко Василь Григорович закінчив свій земний шлях 25 років тому, 12 вересн7я 1998 року. Похований він у селі Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області.

     За сприяння Організації Українських Націоналістів, на пожертви учнів поета добродіїв Євгена Василенка та Бориса Андріїва була видана збірка віршів В. Г. Сосюрченка «Журавлиний клич».

Перший вірш у збірці датований 1952-м роком. Називається він –

«Сосюрі»:

Люби Росію, вражий сину,

Скажи, на милість, як ти смів

Писати щось про Україну

І… ні словечка про «братів».

«Брати» тепер – найвища раса.

Всесвітній батько чарку ж пив

Щоби не йшов шляхом Тараса,

А щоб Росію лиш любив.

Отож забудь про Україну,

Хвали Москву без зайвих слів.

Люби Росію до загину.

Кровавий Йосип так велів.

    Правда ж, влучно і сміливо. І це 1952! Взагалі, поетичні і публіцистичні твори Сосюрченка – взірець чесності, безкомпромісності, цілеспрямованості і далекоглядності. Він бачив корінь зла, він розумів суть проблеми. Він був щирим патріотом рідної землі. Можливо, віршів у Василя Сосюрченка й не дуже багато, але майже всі вони про нашу Батьківщину, мову та народ. У кожному його слові видно його любов до України.

     Творчість Василя Сосюрченка досліджується в Сумському державному педагогічному університеті ім. А.С. Макаренка.

В ДИТИНСТВІ, ЩЕ МАЛЕНЬКИМ, ПАМ’ЯТАЮ

В дитинстві, ще маленьким, пам’ятаю.
Над каганцем схилившись уночі,
Бувало музу гордо привітаю
Та й компоную вірші на печі.

Було колись. Та я не став поетом,
Бо я любив і вітру шум, і пісню солов’я.
Люблю i досі верби коло хати,
Люблю і досі гомін ручая.

Не міг я славити катів мого народу,
Співати весело, коли на серці сум
І славить неіснуючу свободу
На радість деспотам та ще собі на глум.

Любив до болю нашу рідну мову
І ненавидів всіх катів її.
Люблю й тепер її крилате слово,
Її пісні, безмірно чарівні.

Я й далі понесу свою любов велику
До смерті, до кінця, без галасу, без крику.

Любив він нашу рідну мову усією душею, переживав за неї, і це дуже добре видно в наступному вірші:

ЖУРАВЛИНИЙ КЛИЧ

Злетить, мов пташка, на високу гору
Мій дух, коли в столиці десь-колись
Почую я свою селянську мову,
Що з нею так по-хамськи повелись.
Вона смішна комусь, неперспективна,
А я в цій мові перше слово взнав…
І був би я покидьок, не людина,
Коли б її на вигоду зміняв,
Я тим би предків всіх своїх образив
І сам себе знецінив і зневажив,
Бо рідна мова – є найкраща в світі.
Великі то народи, чи малі.
Я з нею теж лечу в своїй блакиті,
Щоб звідти все оглянуть на Землі.

А наступний вірш, хоч і маленький,але сьогодні дуже актуальний. Це питання стоїть дуже гостро в нашій країні і хочеться, щоб кожний українець думав так само.

ХОЧ ДИВНО ЦЕ

Хоч дивно це, але мене питають,
Чому по-нашому завжди я розмовляю.
І всім таким я мусив одвічати,
Що не люблю нічого позичати,
Ні перед ким схилятись не бажаю,
Що мову я свою чудову маю.
І головне – це мова, мислю я,
Моїх батьків, мого народу і моя.

Пам’ятайте, ми – УКРАЇНЦІ!

 Пишаймося цим!