До 120 – ї  річниці з дня народження

Вона виконувала твори «Із зворушливою силою художньої переконливості»

    Запис у метричній книзі за 1904 рік свідчить, що 20 січня ( 02 лютого за  н.ст.) 1904 року у місті Лебедин Харківської губернії в сім’ї священника Успенської соборної церкви отця Костянтина Стешенка (репресованого і страченого 1938 році) та його законної дружини Марії Мефодіївни народилася донька, яку 03 лютого ( за ст.ст.) охрестили та дали їй ім’я Валентина.

Сім’я майбутньої видатної української піаністки та професорки Тбіліської та Київської консерваторій доволі часто переїжджала з місця на місце, педагоги часто змінювались, все це звичайно, не сприяло гарній музичній підготовці юного дарування. У 1917 році сім’я Валентини Констянтинівни на тривалий час поселилася в Пущі – Водиці під Києвом, а вже наступного 1918 року Валентина Стешенко вступила до Київської консерваторії у клас Короткевича, в 1920 році вона переходить у клас фортепіано чудового музиканта і педагога Фелікса Михайловича Блуменфельда, який зумів повною мірою розкрити її унікальні природні задатки. У 1923 році В. К. Стешенко блискуче закінчує Київську консерваторію, отримує звання вільного художника, і, очікувано, опиняється в центрі музичного життя Києва.

Валентина Констянтинівна встигає одночасно викладати у студії при консерваторії, брати активну участь у концертах Київської асоціації сучасної музики, концертувати у Москві і Ленінграді (1924–1930 роки) і, крім того, у 1920-ті роки стає першою виконавицею творів видатного українського композитора, диригента і педагога Бориса Михайловича Лятошинського, які вона виконувала «із зворушливою силою художньої переконливості» (так написав про її манеру виконання музичних творів український музикознавець, композитор,історик культури Ігор Федорович Белза ), сам Лятошинский присвятив їй свою Сонату № 1 op. 13 (1924).
У 1928 році Валентина Стешенко виходить заміж за відомого археолога і етнографа Бориса Куфтіна та переїжджає до свого чоловіка у москву(з того часу вона стала носити подвійне прізвище – Стешенко-Куфтіна). Разом з чоловіком бере участь у етнографічних експедиціях (вивчає місцевий фольклор) на Керченський півострів, Далекий Схід, у Північну та Південну Осетію, пізніше у Грузії до Менгрелії і Гурії.
27 вересня 1930 року за звинуваченням в контреволюційній діяльності Борис Куфтін був заарештований, незаконно засуджений та висланий у Північний край строком на 3 роки, заслання він відбував у селі Кубенське (нині Вологодська область росії) на заслання до чоловіка приїхала і молода дружина, і щоб не гаяти час організувала при сільському будинку культури хор.
Заслання закінчилося у 1933 році, у тому ж році сім’я переїжджає у Грузію. В цій південній республіці подружжя прожило до 1952 року, з Грузією пов’язаний мабуть найбільш плідний та найщасливіший період життя подружжя: коли роки заслань, доносів, поневірянь залишилися позаду, а попереду улюблена праця та визнання – з 1935 року Валентина Констянтинівна викладає спеціальне фортепіано в Тбіліській державній консерваторії (з 1942 року — професор, у 1947–1950 роках — завідувачка кафедри фортепіано, читає курс лекцій з історії та теорії піанізму). З 1935 року В. К.Стешенко-Куфтіна науковий співробітник етнографічного відділення Державного музею Грузії, веде активну наукову діяльність, написала унікальну, фундаментальну працю «Найдавніші основи грузинської народної музики. Флейта Пана», книга вийшла з друку багато ілюстрованою, містила нотні додатки (наспів на грузинській багатоцівковій флейті), ця книга на конкурсі науково – дослідницьких робіт 1937-38 років отримала другу премію. У 1936 році концертом «Фольклорний жанр у сучасній музиці» вона поновлює свою виконавську діяльність.Розквіт виконавської творчості піаністки припав на 1938–1951 роки. У цей період Стешенко-Куфтіна виступає переважно у Тбілісі, виконуючи твори Й. С. Баха, Моцарта, Бетховена, Шуберта, Шопена, Брамса, Рахманінова, Скрябіна, Прокоф’єва. Її високохудожнє виконання здобуло щиру прихильність публіки. Гру Стешенко-Куфтіної високо цінували Генріх Нейгауз та Святослав Ріхтер.
В цей же час в 1936 – 1940 роках під керівництвом Бориса Куфтіна ведуться розкопки на Цалкінському плато в Триалеті, де було відкрито багатющі комплекси бронзового віку з відомим на весь світ дорогоцінним інвентарем (золотий та срібний посуд, прикраси тощо). На п’ятий рік після початку робіт триалетинської експедиції побачила світ узагальнююча праця Бориса Олексійовича «Археологічні розкопки в Триалеті. Досвід періодизації пам’ятників». Куфтінв книзі стверджує, що дорогоцінний інвентар знайдений в похованнях, належить місцевим племенам, предкам грузинів, а це в свою чергу свідчить про раннє зародження державності (одночасно з хеттами) у предків грузинського народу.У1942 році, у найважчий період радянсько – нацистської війни ця книга приносить її автору – першому серед археологів – Сталінську премію.
Від 1952 року Валентина Констянтинівна – професорка Київської консерваторії, у якій часово викладає. Серед відомих учнів Валентини Костянтинівни – Всеволод Воробйов, Марина Натішвілі, Хана Май, Емма Файнштейн, Борис Юшанцев, Людмила Піралішвілі.

Життя Валентини Констянтинівни закінчилося раптово і трагічно – вона померла (покінчила життя самогубством) 3 серпня (у Вікіпедії приведена, на мій погляд, не точна дата (авт.) – 26 серпня 1953 року у віці 49 років, у селищі Лієлупе (передмістя Юрмал) на другий день після смерті коханого чоловіка Куфтіна Бориса Олексійовича, який загинув в результаті трагічного нещасного випадку 2 серпня 1953 року на 61 році життя.

     Ось як про ті трагічні подіїта про цю чудову подружню пару пише у своїй книзі доктор філології Аза Тахо-Годі «Життя та доля: Спогади», стор 105 – наводимо уривок з у скороченому перекладі з російської автора допису:

• «Відомий археолог Куфтін Борис Олексійович і його дружина Валентина Констянтинівна, піаністка, учениця Гольденвейзера поїхали відпочивати у Прибалтику. Там випадково, рано – вранці, виходячи з дому Борис Олексійович наткнувся на гострий кілок, яким підпирали двері, і поки добиралися до лікарів він стік кров’ю. В лікарні Валентина Констянтинівна упросила залишити її на ніч на одинці з покійником і повісилася, дивлячись в обличчя чоловікові. Перед смертю вона залишила записку, в якій просила свій рояль передати Святославу Ріхтеру.»

       Тут принагідно слід зазначити, що багато знайомих на вірили у «нещасний» випадок, який стався з Б.О.Куфтіним, а тим більше, викликає масу запитань самогубство Валентини Констянтинівни, яка походила з родини священника, і, за спогадами близьких, сама була глибоко віруючою людиною, а у християнстві – самогубство це дуже тяжкий гріх. Багато як сучасників тих подій так і дослідників вбачають у цій ситуації почерк радянських спецслужб, але довести вже нічого не можна, і ми змушені спиратися на  офіційну версію подій.  Продовжуємо далі:

• «З Тбілісі, де жили Куфтіни, приїхав брат Бориса Олексійовича – забрати його труну (телеграму дала ще жива Валентина Констянтинівна), а приїхавши, замість однієї, побачив дві труни. Так їх разом і поховали в Тбілісі». Далі Аза Тахо-Годі продовжує – «Це була чудова пара. Я їх пам’ятаю в нашому будинку. – пише вона – Обоє красиві, високі, внутрішньо досконалі, талановиті. Він – перший дослідник відкритої ним знаменитої Тріалетинської археологічної культури (Грузія); подарував свого часу нам про це книгу. Вона – поривиста, жвава, піаністка, професор Тбілісської консерваторії, автор дисертації про найдавніший музичний інструмент  «флейту Пана», теж ціла книга.

    Влада їх переслідувала,  так вони опинилися в Тбілісі. Незадовго до загибелі, їх запросили до Києва: її в консерваторію (Валентина Констянтинівна  – українка), його – в Інститут археології. Для них розпочиналося нове життя…Пригадую,  як ми сиділи в кабінеті Олексія Федоровича – … Валентина Констянтинівна – в криваво – червоному шовку, наглухо закритому вечірньому платті з однією сяючою брошкою (перед цим була в гостях у Гольденвейзера, де багато грала), волосся чорне, очі блищать, вся вона випромінює  якесь неспокійне світло. Адже вони були у нас зовсім нещодавно. І ось їх немає і ніколи більше не буде.»