День Героїв або Свято Героїв — щорічне свято в Україні, встановлене на честь українських вояків — борців за волю України, передусім, лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, гайдамаків, опришків, січових стрільців, вояків Армії УНР, ОУН-УПА, а також, героїв Небесної Сотні та сучасної російсько-української війни.
День Героїв України — це день пам’яті всіх українців, що присвятили своє життя боротьбі за свободу та незалежність України, це свято величі духу українських вояків — борців за волю України та є символом незборимості української нації.
В сучасному вигляді відзначається 23 травня, але святкові та пам’ятні заходи проходять весь тиждень, на який припадає свято.
Ідея цього свята виникла у міжвоєнні роки в середовищі українських націоналістів з метою вшанування пам’яті борців, які відстоювали незалежність та вільний вибір України. Дата 23 травня була вибрана з огляду на те, що 23 та 25 травня були вбиті лідери українського визвольного руху Євген Коновалець та Симон Петлюра. Також, у травні за суперечливих обставин у Києві загинув ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський.
Свято Героїв під час Другої світової війни та після її завершення активно відзначали учасники визвольного руху та українці в діаспорі. Вперше офіційно воно було запроваджене постановою ІІ Великого Збору ОУН, який відбувся у квітні 1941 року в Кракові: «Обов’язуючі організаційні свята є: свято Соборності 22 січня, свято Героїв революції дня 23-го травня і День боротьби 31 серпня».
Особливої актуальності воно набуває в наш час, коли українці відстоюють територіальну цілісність та право на вільний вибір розвитку своєї держави у війні з російською федерацією. Нові часи формують і нові традиції. І День Героїв України – це не лише можливість вшанувати пам’ять загиблих за волю України, але і звернути увагу на живих героїв, які повертаються та ще повернуться після Перемоги з війни – на тих, хто вижив, вистояв, здобув перемогу над ворогом і над собою і продовжує розвивати Україну, показуючи приклад.

Симон Петлюра — символ нескореності та боротьби за незалежність України

На думку багатьох істориків, постать Симона Васильовича є досить суперечливою. Але жоден з них не висловлює сумнівів у його патріотизмі, щирій любові до України і прагненні визволити її з російського ярма: не дарма за радянських часів всіх, хто викликав найменшу підозру щодо лояльності до влади, називали петлюрівцями. Його постать не дає спокою і сьогоднішнім кремлівським пропагандистам.

      Під час Української революції 1917-1921 років він був Генеральним Секретарем військових справ, очолював Гайдамацький кіш Слобідської України, Директорію Української Народної Республіки. Після того, як російсько-більшовицька орда втопила УНР в крові найкращих її синів і доньок, емігрував до Франції, де очолив Державний Центр УНР в екзилі. Там, далеко від рідної землі, зумів об’єднати українську еміграцію довкола продовження боротьби та заручитися підтримкою західних урядів. Убитий 25 травня 1926 року радянським агентом Самуїлом Шварцбардом у Парижі. Попри масштабну кампанію з дискредитації Симона Петлюри, його ім’я для багатьох українців залишилося символом нескореності та боротьби за незалежність України.

Микола Міхновський – адвокат, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття, автор програмного документу Братства Тарасівців «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна». Першим заявив, що  «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави».  Одним з перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил, на початку Української революції 1917-1921 років заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним з організаторів 1-го Українського полку ім. Хмельницького.

Ярослав Стецько, один з лідерів ОУН, перший заступник Степана Бандери, учасник проголошення Акта відновлення Української Держави  30 червня 1941 року у Львові, за що був ув’язнений у німецькому концтаборі Заксенгаузен. Після звільнення очолив Антибільшовицький блок народів, був головою Проводу ОУН (б), за його ініціативи постала Європейська Рада Свободи. Своє життєве кредо визначив так:  «Змислом мойого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна соборна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу, я вірю так сильно, що можна вмерти. З цього шляху мене не заверне ніщо: ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть».

Пройшло більше ста років, а мов про сьогодення.

Родина чекає тата, який пішов на війну ( в «поле», як писали в давньоукраїнських літописах) щоб «розплатитися» з окупантом – чужинцем (по мові зрозуміло кого має на увазі Автор). Мама заспокоює синочка обіцянкою того, що тато принесе гостинця для сина – «синця»( так у вірші для рими) і одночасно обіцяє виховати сина патріотом України.

Олександр Олесь (1918)

Не сумуй, дитино, що немає тата,

Мабуть, його в полі стримала розплата.

Він прийде додому, принесе гостинця –

Повні поли маків і перлин для синця.

Не лютуй, що тато не прийшов на свято,

Мабуть, його в полі стримала розплата.

Ти ж хіба не бачив, як вояк – чужинець

Все питав у мене: «Кто он !? Украінєц !?»

Як я від удару серед хати впала,

Як він бив ногами, як я проклинала.

Не журися, сину, що немає тата,

Мабуть, його в полі стримала розплата.

Виростай, мій сину, будь міцний, як криця.

Виростеш, – скажу я, – де лежить рушниця,

Де лежать набої, де лежить граната.

Не сумуй же, сину, що немає тата.

Щоб не знав спокою окупант – чужинець,

Щоб боявся навіть слова «УКРАЇНЕЦЬ»!