Відомий український поет-пісняр Олександр Степанович Демиденко народився 6 квітня 1940 року в селі Будилка Лебединського району Сумської області, хоча у паспорті записано село Писарівка Сумського району куди батьки переїхали пізніше. У ранньому дитинстві Олександр Степанович став свідком голоду 1947 року, у Новосічанській середній школі, куди він ходив, дітям варили баланду, картоплі не було, доводилося їсти навіть липові бруньки.
Батьки-інженери хотіли бачити сина медиком, тому після закінчення у 1957 році школи Олександр вступив до військового медичного училища. Та військового лікаря із Олександра не вийшло, він відразу зрозумів, що це не його справа і майже відразу залишив навчання. У наступному – 1958 роціОлександрза комсомольською путівкою поїхав на шахти Донбасу, працював у Ново-Горлівці, на шахті 8а імені Сталіна (дуже небезпечні умови праці – поза категорійна позагазованості вугільних пластів) — прохідником, лісогоном (подавав ліс для закріплення лави). На шахті часто були вибухи газу, гинули шахтарі, проте цев ті часи особливо не афішувли — загиблих ховали біля терикона.
У 1959 році Олександрповернув підйомні, розрахувався з шахти, і поїхав у Жданов (нині Маріуполь) де влаштувався у СМУ-7муляром – штукатуром і протягом кількох років(1959-1961рр.) працював на будівництві Ждановського театру. Приблизно в цей же час молодий робітник почав друкуватися в газеті «Пріазовскій рабочій», став учасником літстудії.
В 1960 році Олександрбув присутній на відкритті театру та першій виставі – це була «Сіла любві», відомого в ті часи режисера Вєтрова.
Якось перед робітничою аудиторією виступали українські письменники: Михайло Стельмах, Василь Земляк, Євген Доломан. І Демиденко скористався нагодою та показав свої перші твори видатним корифеям українського письменства.
– А чому пишеш російською? – запитав Михайло Стельмах. — Треба тобі вчитися. І написав молодому автору рекомендацію до Київського національного університету. Та Олександр Степанович обрав Чернівецький університет.
За студентську лаву сів уже 1 вересня 1961, хоча потім, як було в ті часи заведено, після кількох тижнів занять, на 2 місяці 650 студентів направили в Вінницьку область, в село Іванька Липовецькго району в колгосп збирати кукурудзу. Керував студентами Арват Федір Степанович. Студенти гарно відпрацювали не лише на «модній» в ті часи «кукурудзі» (дозволю собі нагадати, що описані події розгорталися в часи найбільшого в СРСР «кукурудзовода» Микити Хрущова)а ще навіть побудували будинок біля ферми. Кожен студент заробив 40 карбованців, а як винагороду отримали по одній курці на двох.
Олександр Степанович пізніше з теплотою згадував своїх однокурсників серед них старосту групи Аню Маціброду, Йосипа Храпка (зі Снятина, автор слів Чернівецького вальсу, пісні Смерековий вітер) який був старостою в паралельній групі та викладачів – українського мовознавця Арвата Федора Степановича (очолював профспілку університету, давав талони на дієтичне харчування), викладача англійської мови, випускника Ньюйоркського університету Кофмана.
Після закінчення університету Олександра залишали в аспірантурі, але він відмовився, і кілька років присвятив роботі з дітьми – працював вчителем в Бобровицькому районі на Чернігівщині.
З 1969 переїхав у Суми, де працював в обласному будинку народної творчості, відповідав за клубні установи Сумщини.
З 1971-го року – живе і працює в столиці України. Як згадує поет, важко було отримати прописку в столиці, багато часу, сил і здоров’язабрали пошуки житла. Спочатку Олександр Степанович отримав квартиру готельного типу по улиці Вишгородській 18, потім двокімнатну квартиру на Русанівці.
Весь цей час Олександр Степанович продовжив плідно працювати як письменник та поет – пісняр, він є автором збірок «На крилах лелек», «Хто вишив небо журавлями», «Я із сонця і роси», «Плаче захмарене небо», «Дивосон», «Калинові дзвони».
У доробку поета також є книжки для дітей «У сузір’ї внуків», «Лисиччине дзеркало», «Україна в нас одна», «Місяць художник», «Пори року».
До 70-річного ювілею поета вийшло два компакт-диски найкращих пісень. Його твори – «Материнський рушник», «Диво-сон», «Голодомор», «Мальви», «Плаче захмарене небо», «Запитай у спогадів про літо» та інші покладені на музику відомих українських композиторів.
Дружив із Степаном Олексійовичем Сабадашем і його дружиною Радою Петрівною Петренко. З Степаном Сабадашем було написано кілька пісень, які виконувало тріо Либідь, зокрема пісню «Диво-сон» (Коли сповиє сині гори тиха ніч…). Олександр Степановичбув знайомим із Петром Юхимовичем Троньком (який в Раді Міністрів курував медицину і культуру), першим космонавтом Леонідом Каденюком. Його пісня про Каденюка перекладена англійською.Всього перу Олександра Степановичаналежать тексти більш ніж 300 пісень.
Найвідоміший твір, який написав тоді ще зовсім юний Олександр,у вже далекому 1962 році, ще студентом у Чернівцях— це популярна, тепер уже народна пісня «Плаче захмарене небо».
Цікава історія її написання. У жовтні 1962 року студент факультету української філології Чернівецького університету Ярослав Вишиваний (1935-2010) був засмучений через те, що його покинула кохана дівчина. Щоб розрадити товариша по кімнаті гуртожитку, студент цього ж факультету Олександр Демиденко написав слова до мелодії, яка на той час уже була написана Ярославом і яку той грав на власному баяні. Баян був великою цінністю, тому хлопці боялися, щоб його не вкрали. Ярослав закінчив Теребовлянське культосвітнє училище (диригент), а сам родом із Юстинівки Теребовлянського району Тернопільської області (те зараз похований поруч із матір’ю). Степан Сабадаш керував хором «Ластівка» і хором університету. Пісня відразу стала популярна серед студентів університету, вперше на сцені її виконав 1963 року університетський хор, яким керував уже Ярослав Вишиваний. Пісню виконувало тріо «Либідь» (це тріо також виконувало пісні Демиденка «Диво-сон», «Кажуть люди що я засватана»), тріо «Криниченька», тріо сестер Сокальських.
Декілька десятків років пісня була заборонена радянською цензурою як «песимістична і така, що не має комуністичної моралі і не відображає радянської дійсності».
В наш час Олександр Степанович Демиденко продовжує зустрічається з читачами. Його інтерв’ю є в фондах Українського радіо.
З 2005 Олександр Демиденко влітку живе в селі Коробчине Носівського району ( в наш час Ніжинського району) Чернігівської області, друкується в районній газеті. Багато його віршів присвячено Носівському краю та жителям Носівщини.
