Іван Гапоченко — багатогранна особистість, та один із найвідоміших сучасних митців Сумщини. Його стиль добре впізнаваний, а роботи завжди вирізняються власною художньою манерою, характерні ознаки якої частіше проявляються у пейзажних композиціях та натюрмортах. В них поезія та краса природних форм і кольорів стали невичерпним джерелом творчості митця.
Народився живописець 27 листопада 1951 року на хуторі Семиротівка, що на Лебединщині.
Навчався у художній студії у Сумах (у Бориса Данченка), яка вперше в Україні отримала звання народної. Ще під час навчання у Київському державному інституті театрального мистецтва І.Карпенка-Карого, Іван Гапоченко виділився серед колег-живописців своїми емоційними образами природи. Саме завдяки їм, у 1995 році художник став членом Національної спілки художників України (з 2004 року – її голова). З 2009 року Іван Гапоченко – заслужений художник України.
В одному з інтерв’ю Іван Гапоченко згадує, з чого почалось його захопленя творчістю: «Якось у 1960-х одержали журнал «Огоньок», який передплачували батьки, а в ньому — репродукція картини «Нічне». Тоді я не знав, що то робота великого українця грецького походження Архипа Куїнджі, як і того, що через багато десятиліть матиму творчих побратимів у Маріуполі, де народився Архип Іванович. Буваючи в місті, в якому разом із сумськими художниками нещодавно виставляв свої роботи, неодмінно подумки вклоняюся його пам’яті. А тоді мені картина так сподобалася, що негайно взявся її перемальовувати і буквально захопився копіюванням. Це хобі у мене тривало доволі довго, адже в молодості всерйоз займався спортом, зокрема легкою атлетикою: бігом на середні й довгі дистанції, спортивною ходьбою, навіть підтвердив перший дорослий розряд. У ранзі спортсмена почав професійно малювати. Було це під час зборів, що проходили в Карпатах. Тамтешні краєвиди мене настільки зачарували і приворожили, що перше самостійне полотно з’явилося далеко від Сумщини, однак, визначило мою подальшу долю. Пізніше довелося попрощатися зі спортом і повністю займатися живописом».
Митець із раннього дитинства був зачарований краєвидами рідної Семиротівки, неосяжністю багатства природніх форм, величчю дерев, крони яких у його картинах сяють барвами різних пір року.
Прихильники живопису і колеги називають його художником дерев, бо полотна цього майстра пензля легко впізнати саме за ними — несподіваними, трохи абстрактними, і деколи навіть футуристичними. Однак, усі сходяться на думці, що мистецькі, одухотворені, ексклюзивні вони тільки в нього. Коли художника запитують, чому його називають художником дерев, то він одразу відповідає: «Точної дати назвати не можу, але із середини 1980-х, коли вже й сам відчув, що мене дерева не просто ваблять, а магнетично притягують невідомістю, внутрішньою наповненістю, чимось недомовленим, невисловленим. Ось і взявся розшифровувати мову кори, деревини, гілок, листя — одне слово, всього, що називається деревом. Звернув увагу, що дерева так само не схожі між собою, як і люди. А є такі, які випадають із їхнього гурту. Саме вони стали предметом моєї художньої уваги. Іван Гапоченко передає різноманітність дерев у гармонійному поєднанні узагальненого й конкретного. Їх крони сповнені особливої величі і постають в його полотнах то як легкі шатри («Спокій», «Ранок»), то як пишні букети чи масивні кам’яні або крижані брили («Окраїна», «Бурхливе пробудження», «Засніжило», «Перший день весни»).
Та чи не найбільше дивувався з часом, коли трапилася поетична збірка сумського поета Василя Чубура «Чумацький сніг», а в ній вірш про нестандартні й несподівані дерева. Пам’ятаю, він починався рядком: «Всі дерева, як дерева, а одне…» і далі за поетичним текстом-спостереженням.
Отож, виходило, що не тільки я вихопив із життєвого калейдоскопа особливість – деталь, яка привертає увагу митців. Але в цьому немає нічого надзвичайного: Івана Шишкіна вважають художником лісу, Сергія Васильківського — неба, Івана Айвазовського — моря. Перелік можна продовжувати, бо чи не в кожного митця є щось власне, індивідуальне, що для нього найближче».
У своїй творчості художник використовує насичені кольори, якими заповнює великі площини полотна. Митець стверджує, що на полотні завжди залишає кольори, а не фарбу, яка може бути лише на паркані. Колористика живопису Івана Гапоченка змушує замислитись, а завдяки впізнаваності форм дозволяє «увійти в полотно», відчути емоції, закладені в нього.
Створюючи на полотні незабутні образи української природи, художник ніколи не забував про свою рідну Семиротівку, що на Лебединщині. Її чудова мальовнича природа з дитинства увійшла в душу художника, і в його творчість. Важка золотавість та оксамитність квітів в натюрмортах, легкість шатрів крон осінніх та літніх дерев, блакить снігових заметів в пейзажах – все це «родом із дитинства».
Головними формоутворюючими елементами живопису І.І. Гапоченко є ритмічна організація полотна і колір, що теж набуває символічного значення та звучання.
Іван Гапоченко передає різноманітність дерев у гармонійному поєднанні узагальненого й конкретного. Їх крони сповнені особливої величі і постають в його полотнах то як легкі шатри («Спокій», «Ранок»), то як пишні букети чи масивні кам’яні або крижані брили («Окраїна», «Бурхливе пробудження», «Засніжило», «Перший день весни»).
Іван Гапоченко був і учасником пленерів, де змальовував пейзажі, старовинні споруди, архітектурні деталі. Напружена тривога прочитується в пейзажах «Окраїна» (1995) й «Місяць зійшов» (1990).
Полотно «Сонце над містом» (1990) відображає враження «золотавої сонячності», радості буття та надії на щось нове, очікування щасливого майбутнього. Серед багаточисленних будинків зображений золотавий купол церковної дзвіниці. Над дзвіницею – спіралеподібні мазки жовтої фарби з помаранчевими відблисками сяйва символізують яскраве сонце, що зійшло над містом. Успенсько-Миколаївський собор написаний у більш спокійній, реалістичній манері.
Намагання збагнути природу, проникнути в її таємниці притаманне не тільки пейзажам, а й натюрмортам, що нагадують про щедрість землі («Яблука Семиротівки», «Осінні квіти»).
Твори автора представлено в музейних зібраннях і приватних колекціях як в Україні, так і поза її межами.
І понині, художник працює в царині станкового живопису та графіки. Автор пейзажів («Початок осені», «Ставок у с. Лихвине»), маринів («Гурзуф. Бухта Чехова», «Крим. Симеїз. Скеля Діва»), архітектурних пейзажів («В Лебедині», «Село Пристайлове»).
Творчість вирізняється власною художньою манерою. Характерні ознаки стилю художника здебільшого виявляються у пейзажних композиціях. Реальні форми природи набувають під пензлем митця форм таємничих природних структур. Від цього пейзажі стають узагальненими моделями буття. Деякі композиції є намаганням художника осмислити минуле. У їх створенні автор спирається на власні переживання та культурний досвід. Головними формотворчими елементами є колір, який інколи набуває символічного звучання, а також ритмічна організація полотна.
Продовжувачем творчої династії є і донька художника Юлія Алещенко— також відома художниця. Як говорить тато про доньку: « Як батько — так, як художник — жодною правкою чи доведенням робіт до потрібної художньої кондиції. У творчості це не просто неприпустимо, а надзвичайно шкідливо. Юлія вже давно самостійна як творча особистість, працює в галузі живопису та декоративно-прикладного мистецтва (розпис, батік), удостоєна премії імені Михайла Дерегуса, бере активну участь у виставках, чим я безперечно горджуся».
Тож, Лебединськй краєзнавчий музей вітає іменника з днем народження та бажаємо, щоб кожен день надихав Вас на нові ідеї і творіння, щоб серце постійно співало і наповнювалося натхненням, щоб Ваше баченняоточуючогзалишаося прекрасним і добрим, щоб Ваше життя поєднувало бравий успіх, світле щастя і загальну повагу.
