13 грудня виповнюється 146 років від дня народження Миколи Леонтовича – геніального українського композитора, хорового диригента, громадського діяча, педагога, збирача фольклору, одного із засновників української національної композиторської школи (1877-1921), автора обробок українських народних пісень, серед яких славнозвісний “Щедрик” (Carol of the Bells).
1(13) грудня 1877 року в сім’ї сільського священика отця Дмитрія (с. Монастирок теперішнього Немирівського району) народився син Микола, майбутній композитор зі світовим ім’ям, співець краси подільської землі. В історію світового музичного мистецтва Леонтович увійшов як автор художніх обробок для хору українських народних пісень (близько 200), а також як творець жанру витонченої хорової мініатюри на основі текстів і мелодій народних пісень. Серед його найкращих обробок народних пісень виділяються своєю мелодійністю “Щедрик”, “Дударик”, “Праля”, “Козака несуть”, “Піють півні”, “Ой, з-за гори кам’яної”, “Женчичок-бренчичок”, “Зашуміла ліщинонька” та ін.
Дитинство Миколи Леонтовича пройшло в селі Шершнях Вінницького повіту (нині – Тиврівського району), де батько з 20 червня 1879 року отримав посаду настоятеля місцевої парафії. Мальовнича подільська природа, гармонія небесної блакиті та золота ланів, співочі люди – все це пробуджувало в хлопця потяг до звуків рідної пісні. До того ж його батько добре грав на скрипці, гітарі та віолончелі, а мати гарно співала, що не могло не накласти свій благотворний відбиток на вразливу дитячу душу.
Коли хлопцеві виповнилося 10 років, батьки віддали його на навчання до Немирівської гімназії (серпень 1887 року), де в цей час працювали друзі та однодумці Т.Г.Шевченка: Михайло Чалий, Іван Сошенко, Юліан Бєлкіна-Кенджицький, Опанас Маркович. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, Леонтович того ж року вступає до Шаргородської духовної бурси, яку закінчує через чотири роки. Потім – тривалі роки перебування в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Навчався в семінарії Микола Леонтович досить скромно. Так, перший клас він закінчив лише 25-м за списком, до того ж, мав переекзаменування з твору. А в останньому класі гімназії навіть був залишений на другий рік. Очевидно, давалися взнаки його величезна завантаженість у семінарському хорі (де він був диригентом), а також рішення посвятити себе справі народної освіти.
Після закінчення семінарії у 1899 році Леонтович працює вчителем творчої праці, арифметики та географії в Чуківській двокласній школі. Про його перебування в Чукові розповідають протоколи засідань педагогічної ради школи за 1897-1901 роки, які зберігаються в музеї у місті Тульчині. Тут, у Чукові, Леонтович з сільських хлопців та дівчат організовує свій перший хор, робить записи українських народних пісень.
Особливо значним для Леонтовича як у творчому, так і в особистому плані був тиврівський період його життя (з 1901 по 1902 рік). В Тиврові Микола Дмитрович викладає музику та співи в місцевому духовному училищі, організовує дитячий хор. На цей же період припадає і вихід його “Першої збірки пісень з Поділля”, багато пісень з якої виконувалось місцевим хором. Також у Тиврові Микола Леонтович познайомився із Жовткевич Клавдією Ферапонтівною, уродженкою волинського села Підлісці, яка з 29 вересня 1901 року стає його супутницею життя.
Восени 1902 року Леонтович залишає Тиврів і переїздить до Вінниці. Деякий час тут він працює викладачем співів в церковно-учительській школі і одночасно диригує духовим оркестром. Поряд із цим Леонтович впродовж 1903-1904 років відвідує лекції та консультації в Петербурзькій придворній співочій капелі і невдовзі складає іспит на звання диригента церковного хору.
Приємним епізодом в житті молодого композитора була також рецензія відомого метра української класичної музики М. В. Лисенка на “Другу збірку пісень з Поділля” (1903 рік). Зокрема, Микола Віталійович писав: “Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши в ній самостійні ходи, рухи голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площини”.
Однак, в житті Миколи Дмитровича бували і неприємні моменти. Через різні ускладнення йому довелося залишити Вінницю і тривалий час поневірятися без засобів до існування. Перебуваючи на батьківщині дружини, Леонтович дізнається, що на станції Гришине (нині – Красноармійське Донецької області) існує вакансія вчителя в залізничній школі. І Микола Дмитрович разом з дружиною перебирається на Донбас. Новий вчитель одразу ж припав до вподоби шкільному колективу. Але пропрацювати довго Леонтовичу тут не вдалося. Під час подій 1905-1907 років він викликає підозру в жандармів через симпатії до революціонерів, а також за те, що очолюваний ним хор робітників-залізничників виконував пісні антимонархічного змісту. Рятуючись від переслідувань жандармів, Леонтович переїздить до Тульчина. З 12 жовтня 1908 року Микола Дмитрович викладає церковний спів у місцевому єпархіальному жіночому училищі. Судячи зі спогадів його учениці Ірини Шероцької-Кравчук (“Культура і життя”. 1991 р.), уроки Леонтовича користувалися незмінним успіхом серед вихованок училища.
Починаючи з 1909 року, Микола Леонтович бере консультації з теорії композиції у професора Болеслава Яворського, учня відомого російського композитора Сергія Танєєва. Спочатку їхні зустрічі відбувалися в Москві, а згодом у Києві. Спілкування із Яворським допомогло Леонтовичу досконало опанувати ряд прийомів із техніки хорового письма, зокрема, з поліфонії.
В 1918 році Леонтович переїздить на постійне проживання до Києва. Видатний український композитор К. Г. Стеценко, з яким Леонтович познайомився у Києві, так писав про свого знайомого: “Він ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе кружева з шовку. Його техніка, обробка найменшої речі настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням”.
До речі, обох велетів національної культури поєднувала не лише музична творчість, але й спільна праця в галузі державотворення за часів Центральної Ради: обоє працювали в педагогічній секції музичного відділу Міністерства народної освіти УНР (Кирило Григорович – головою секції, Микола Дмитрович – її діловодом). Окрім цього, Леонтович не полишає і суто професійної діяльності: працює викладачем хорової справи в музично-драматичному інституті імені М.В. Лисенка, організовує та очолює в ранзі комісара першу українську державну капелу. В цей же час Микола Дмитрович пише 4 хорові поеми: “Легенда”, “Літні тони”, “Моя пісня”, “Льодокол”. Однак творчу працю композитора перервала денікінська окупація Києва.
Погрози розправою змушують Леонтовича переїхати із сім’єю назад до Тульчина. Тут він повертається до вчительської праці, багато і самовіддано працює на музичній ниві. З архівних джерел також відомо, що з 1 серпня 1920 року Леонтович займає посаду завідуючого секцією мистецтв при Брацлавському повітовому відділі народної освіти, а згодом – організатора державного хору в Тульчині.
Лебединою піснею композитора, за задумом самого автора, повинна була стати народно-фантастична опера “На русалчин великдень”. Для того, щоб закінчити її текст (слів автора, Бориса Грінченка, вистачило лише на одну дію), Леонтович виїжджає в село Стражгород, де проживала його знайома лібреттистка, колишня випускниця Тульчинського єпархіального училища Надія Василівна Танашевич. У Стражгород Микола Дмитрович прибув у четвер 20 січня 1921 року, якраз на іменини старого Танашевича. “На другий день, в п’ятницю, – писав перший біограф Леонтовича В. П. Дяченко, – Микола Дмитрович майже цілий день просидів з Надією Василівною над лібретто. Він дав усі необхідні вказівки та побажання і повернувся надвечір у Марківці щасливий і вдоволений. Тепер справа з оперою була цілком налагоджена”.
День 22 січня Леонтович, окрилений творчими успіхами, провів у будинку батька в селі Марківка нинішнього Теплицького району. Чи знав тоді подільський Орфей, що невблаганний час вже цієї миті набував для нього нових, особливих вимірів? Напевне знав, здогадувався…
Збереглися звістки про те, що Надія Танашевич в кінці книги В. П. Дяченка залишила такий запис: “Стара Танашевич 6-го янв. (ст.стиль) ворожила по руці (Леонтовичу. – авт.), херомантичним способом вгадувала довжину життя. Але в цей момент підійшла до них Надія. Тут же стояв і Грех (колега Леонтовича по Тульчинському училищу. – авт.). Вона подивилась і сказала: “Ох, мамо! Та лінія життя зовсім скінчилась, нащо ж ти неправдиво кажеш”. А М. Д. зареготався, та й каже: “Значить, коли я буду від вас іти, і з лісу вийде бандит мене вбивати, то я йому скажу: е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені ще вгадувала довго жити”.
Наступні події, що трапились після цього, лише засвідчили невідворотність долі, яка штовхала геніального митця назустріч безсмертю. Про обставини трагічної загибелі Миколи Дмитровича від рук підступного вбивці, якого Леонтовичі гостинно впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч, вже говорилося багато у краєзнавчій літературі. Пізніші ж дослідження, щоправда, дозволили зробити істотне уточнення, що вбивцею національного музичного генія був агент Гайсинського повітового ЧК. Дозволимо собі ще раз процитувати цей документ (секретний рапорт начальника Гайсинської повітової міліції губернському начальству від 9 лютого 1921 року), оскільки наступні документи дозволяють зробити висновок, що вбивство композитора мало не випадковий характер (переклад з російської): “В ніч на 23 січня агент повітчека Грищенко пострілом з гвинтівки вбив сина священика с. Марківки, Кіблицької волості Миколу Леонтовича – 43-х років, в якого Грищенко ночував і 26-го січня Грищенко, який переховувався в м.Теплику при переслідуванні його чинами міліції, пострілом з гвинтівки поранив в живіт міліціонера Твердохліба”.
«Куля чекістського насланця, – писала вже у наші дні мистецтвознавець з Києва Валентина Кузик, – свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації – Миколу Леонтовича. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі”.
Імовірно також, що до відомих мотивів вбивства Миколи Леонтовича прилучився і його намір виїхати за кордон, про що свідчать спогади сина Надії Танашевич Бориса Іванова.
Болісним криком відгукнулася звістка про загибель Миколи Дмитровича Леонтовича по всій Україні, спонукала її кращі культурно-мистецькі сили до об’єднання в Комітеті пам’яті М. Д. Леонтовича (до речі, серед його членів зустрічаємо і багатьох наших земляків, зокрема, визначних музикантів Давида Бертьє та В’ячеслава Мерзлякова). Відзначилася досить своєрідним чином у “вшануванні” пам’яті славетного композитора і офіційна влада. Так, невдовзі після похорону Миколи Дмитровича тульчинські чиновники (на той час Тульчин був повітовим центром) приймають рішення про виселення вдови М. Д. Леонтовича з її помешкання, а також про конфіскацію меблів та музичних інструментів. Лише завдяки енергійному протесту Київського губернського комітету професійно-технічної освіти, Всеукраїнського комітету пам’яті М. Леонтовича та інших організацій Рада Народних Комісарів України 18 листопада 1921 року була змушена прийняти постанову про відміну рішень органів місцевої влади.
Все ж, попри те, що “ім’я Леонтовича було визнано неактуальним для радянської доби” (Історія української музики, 1991, т. ІV, с.15), чарівні звуки його музичних творінь і після смерті свого творця хвилювали серця не одного покоління слухачів. Палкі прихильники його творчості 1 черня 1922 року заснували на Поділлі філію Музичного товариства імені Леонтовича, його ж ім’я носила також Вінницька хорова капела. Пізніше, в 1946 році, урядом УРСР було встановлено щорічні стипендії імені Леонтовича для студентів Київської та Львівської державних консерваторій, а також, для учнів Київського музичного училища. В місті Тульчині композитору за проектом скульптора Г. Н. Кальченко та архітектора А.Ф.Ігнатенка споруджено пам’ятник-бюст, а в ряді інших місць встановлено меморіальні дошки та пам’ятні знаки (Тиврів, Тульчин, Чуків та ін.). Його ж ім’я з 1968 року носить Вінницьке державне музичне училище (нині – училище культури та мистецтв). І допоки линутиме над неозорими полями та долами щира українська пісня, ім’я Леонтовича та його творчість житимуть в серцях нащадків.