Це найголовніший поминальний день у році, коли було за обов’язок перевідати могилки усіх померлих родичів і провести «на гробках» поминальну тризну. Припадає на дев’ятий день після Великодня, тобто на вівторок Поминального тижня. Проте, у кожному регіоні України та навіть населеному пункті, Проводи відзначаються у різний час. Це залежить від багатьох чинників, як то наявність чи відсутність церкви, кількість кладовищ тощо. Так, на основному терені України Поминки припадають на першу неділю після Великодня, хоча досить поширене поминання в понеділок та власне у вівторок. У деяких місцевостях Поминки відзначають навіть у п’ятницю (Провідна п’ятниця) чи суботу (Дідова субота). А от на Закарпатті традиція Поминального тижня є маловідомою.
Найпоширеніша назва цієї традиції в Україні – Проводи. Хоча поруч побутують і багато регіональних накличок. На Подніпров’ї, Поділлі та Волині це Гробки чи Могилки. Радовниця, Радониця чи Радуниця (від слова «радіти») – на Полісі та Сіверщині. Тут же фіксується і назва діди. На півдні України найчастіше вживалася назва Поминок.
Вважалося, що від Чистого четверга і до Хоминої неділі, душі померлих родичів спускалися з небес і перебували серед своїх рідних та близьких. Особливо вони активізувалися із сутінками і до третіх півнів. Проте, називати покійниками їх не годиться, адже вони поруч. Найчастіше користувалися визначенням «родичі». Але через дев’ять днів, душі повертаються назад, і тому їх потрібно «провести».
Заупокійні служби відбуваються не лише в церкві, але й на кладовищі, а за потреби й бажання родичів – безпосередньо біля могилок.
На Поліссі, на противагу Центральній Україні, традиція зберігає архаїчні вірування. Так, на Радуницю гріх сумувати, адже померлі мають радіти, що їхні родичі про них пам’ятають.
Вранці, перед тим як йти на цвинтар, селяни ставили на покуті склянку звичайної води, окраєць свяченої паски, писанку або крашанку та запалювали лампадку. Взявши обрядового їства (пиріжки, сир, млинці, печене м’ясо, риба, вино, ласощі), серед якого обов’язково мали бути коливо з медом та крашанки, люди йшли на цвинтар. На Проводи йшли усією родиною. Годилося провідати могилки всіх рідних. На кладовищі могилки помітно олюднювалися. Приходили та приїздили люди з сусідніх сіл і навіть з Києва, щоб пом’янути своїх пращурів та провести їх у інший світ.
За давнім звичаєм, обходячи могилки, люди клали на них усіляке їство та крашанки. Потім все те пропонували забрати дітям, на згадку про померлого.
Як правило, священик з хоругвами, хрестами і церковним хором обходив довкіл кладовища, а потім проводив індивідуальні панахидки. Молилися за спасіння душ померлих, а потім справляли тут же на могилах ритуальний обід. Коріння цього звичаю сягає давніх-давен і просякнуте глибокою повагою до предків і нерозривністю роду.
Поминаючи покійних, із ними христосувалися та виголошували слушні промовки: «Їм царство небесне, а нам ще прожить», «Хай їм легенько лежиться, а нам хай легенько живеться», «Нам нехай здоровиться, а їм легенько лежиться», «Їм лежать – земельку держать, а нам ходить – земельку будить». Той хто мовив, відливав частину вина на могилу, а потім випивав сам.
Під час тризни розмовляли між собою в спокійних, виважених тонах, згадуючи добрі вчинки тих, хто навічно одійшов з цього світу. Провести померлих намагалися до обіду, адже саме опівдні, за повір’ям, вони покидають землю і відлітають назад до Царства Небесного.
Проводи часто переходили у веселі забави з піснями та танцями, але молодь у цьому участь не брала. Це було цілком нормальним явищем, адже воно символізувало перемогу життя над смертю, підкреслювало ідею того, що смерть це не кінець, а перехід у нове вічне буття. Доречно згадати стародавнє прислів’я: «Почали за упокій, а закінчили за здравіє».
Завершивши тризну, збиралися додому. Нести продукти з кладовища заборонялося. Залишками їства частували старців, літніх та убогих, аби пом’янули покійників добрим словом.
Власне, Проводами завершувався цикл Великодніх свят, і люди поверталися до повсякденних справ та весняних робіт.