Різдвяний дідух — важлива традиція українського народу, яка має свій особливий символізм. Притаманний він був більше низинним регіонам України, особливо там, де росла пшениця.
Дідух справжній елемент обрядовості наших предків. Його в давнину виплітали переважкно із колосків пшениці. Слово “дідух” означає “найстаріший”. Однак в різних регіонах України цей обрядовий елемент називали по-різному: король, сніп, колідник, сніп-рай, колядник, дідок, дід, дідочок, дідо, коляда. Зі старослов’янської мови перекладається як “дух предків”.
Символізує родоначальника сім’ї – Діда. Дідух уособлює місце для духів, предків, дідів, захисників та покровителів будинку. Це символ святого відродження живого, що є на світі. Це жертва кращого снопа природі та її силам і духам. Дідух міг мати три, п’ять чи сім ніг.
Виготовлявся він всією сім’єю, і на його виготовлення брали колоски жита, вівса, пшениці – необмолочені, як є. Прикрасами слугували сухі квіти, ягоді калини, різнокольорові стрічки, але не так, як переважно продають нині – не був він таким розцяцькованим.
Українці – нація хліборобів, все у нас розгортається навколо аграрного календарного року. Встановлення дідуха і всі інші ритуали, пов’язані з ним – це аграрна магія. Дідух – це культ роду.
Дідухом міг бути перший чи останній сніп, або ж – найгарніший. Традиції – дуже локальна річ, тож виготовляли дідухи із різного збіжжя – залежно від того, у якому регіоні що росло. Пшениця, до речі, не є найдавнішою культурою, найдавнішими в Україні є просо і жито.
Дідух за традицією в хату заносив господар родини. Клав його відразу біля образів (ікон), що за звичаєм стояли в кутку. Його вважали оберегом від злих сил. Часто дідух додатково прикрашали. Колись дідуха ставили замість різдвяної ялинки, навіть коли ця традиція з’явилася на українських землях.
Якщо в хаті жила незаміжня дівчина, існувала традиція, що вона повинна взяти ложки і покласти їх на розі будинку. Так можна було дізнатися, з якого боку до неї прийде суджений. Пізніше ці ложки додавали до перев’язі дідуха, щоб створити своєрідний оберіг. Це робилося, щоб всі члени сім’ї були разом наступного року.
Переважно на Різдво встановлювали дідуха – сніп, але є регіони, де були і дід, і баба. Дід – це сніп, а Баба – це солома, яку могли класти під стіл.
Дідухом цей сніп називався тому, що був символом померлих пращурів. Саме через це його і виносили з хати наприкінці свят: відповідно до структури зимової обрядовості, душі померлих пращурів запрошували на святкування, а потім, у певний час, відпроваджували. У Західній Україні, район Львова, різдвяні снопи палили на третій день Різдва, щоби зігріти прабатьків. Гріти покійників – відправляти їх у той світ і вогонь освітлював їм дорогу.
У Карпатах дідух могли класти під стіл, а на Закарпатті під сніп ховалася дитина, котра мукала, щоб у новому році добре велася худоба.
Встановлювали його переважно на покутті – це був кут за діагоналлю від печі, заносили на святий вечір, а виносили у різних місцевостях по-різному. Десь – на третій день свят, десь – аж по закінченню усіх святкувань, десь, може, й довше стояв. Після винесення дідух могли вимолочувати, сіяти, згодовувати худобі чи птахам – традиція дуже розмаїта. Святковий сніп (дідух) залишався в оселі тиждень. Подекуди його навіть залишали до Водохреща (6 січня). Він був символом затишку, святкового настрою, святковості. Навіть часто в народі казали: “Дідух до хати – біда із хати”.
Сьогодні дерево Роду як старовинний оберіг потроху вертається в наше життя та домівки. Не можна сказати, що він залишився в нашій історії – поціновувачі можуть знайти його готовий або замовити в майстернях соломоплетіння, чи взагалі навчитися самостійно їх виготовляти.
На самого найменшого «дідушка» потрібно знайти не менше двадцять колосків. Щоб зручніше було плести, перед роботою краще ненадовго замочити сировину в гарячій воді – це зробить їх м’якшими та більш еластичними. Потім колоски треба розкласти за розмірами. В кожному пучку буде по сім штук – це є символ сім’ї, семи поколінь, днів тижня. Мотузкою пучечок рівно перев’язується, при цьому треба бути обережним, але в’язати міцно. Далі пучки треба зібрати разом, докупи, «східцями» – так вийде пишна «голова» снопа. Зав’язується сніп під самими колосками, дуже туго, тому що пізніше солома висохне і вузол послабшає. З боків треба ще примотати два пучки, кожен по сім колосків – це будуть «вуса».
Може бути ще й «борода». Десь на середині перев’яжіть снопа мотузкою ще раз, не соромтеся проявляти фантазію. Зробіть Дідуху ноги: розділіть на три, п’ять чи на сім частин, в залежності від кількості колосків. Кожну ногу перев’яжіть в двох місцях – у основи та внизу. Сніп можна зробити більш стійким – для цього треба в основу вставити кілька міцніших соломинок. Далі ноги обрізати, дуже акуратно. Ну і нарешті прикрашайте своє власноруч зроблене різдвяне дерево, Дідух – керуючись власним смаком та фантазією. Такими декораціями можуть бути мальовничі стрічки, ляльки-мотанки, сухоцвіт, калина тощо. Найголовніше – притримуватись української колористики і при в’язанні використовувати тільки натуральну сировину та матеріали.
Існують, навіть, правила дідуха (Дід-дух, дух Дідів):
1. Дідух – сніп з ОДНОГО виду збіжжя. Найчастіше бралась пшениця, або жито, або ячмінь, або овес. Те, що вирощувалось саме в цьому регіоні.
2. Дідух робиться виключно чоловічими руками – ґазди чи, коли тато на війні, старшого сина (як нема господаря в хаті вдови чи сироти, то дідуха несуть родичі – брат, кум, стрийко чи вуйко). В цьому кардинальна відмінність від «жіночих оберегів» – писанок, вишиванок, мотанок, хлібів.
3. Дідух – атрибут нативної віри європейців (і українців також), він не буває християнським, бо старший на кілька тисяч років від виникнення християнства. Ним спускаються Боги-предки до живих.
4. Дідух не декорується християнськими символами.
5. Дідух може прикрашатись, але декор має бути таким, щоб не заважати потім обмолочуванню. Це можуть бути плетені коси для зв’язування дідуха, восьмипроменеві Зірки, солом’яні прикраси, банти, дзвіночки. Також, за дуже давньою традицією, Дідух прикрашали різдвяними писанками з зіркою.
6. Дідух не фарбується. Навіть в жовто-синє.
7. Дідух не декорується букетиками «для краси». Бо насіння квітів потім опиниться в посівному збіжжі і заполонить ниву.
8. Дідух не може зберігатись кілька років, це однорічний оберіг.
9. Дідух може бути просто акуратно підрізаним снопом колосся однієї довжини, може стояти на трьох «ногах» чи на сімох, може мати 3 яруси і маківку. Жоден з варіантів не завадить дідуху збирати Божі благословення.
10. Дідух стоїть від сонцестояння до рівнодення (частіше прибирається на стрих після Щедрого вечора в ніч на 1 січня). Це короткожиттєвий оберіг. Він збирає благословення Божі від Святвечора і до Великодня, від зимового сонцестояння до весняного рівнодення. Зерно домішується до посівного збіжжя.
11. Для міських умов зерно з дідуха можна висипати під вікна – може, щось зійде. І згодувати птахам. Можна домішати трошки до каші для улюбленого собаки. Солому або спалити, або за відсутності можливості подрібнити і закопати неглибоко під квіти чи кущі на клумбі як добриво.
12. Самого Дідуха не палять! Тільки голу солому з нього без жодної зернини.
13. Дідух не заперечує ялинки. Традиційно хвойний дух в домівці був від ялицевого Колеса року зі свічечками на сволоку над святковим столом. Але і прикрашена ялинка ніяк не конфліктує з дідухом і традиційними святами українців. Хоча, звісно, віддавна ялицю прикрашали живу і надворі, частіше одну на село: обвішували випічкою, насінням, горішками, сушениною, пасмами прядива й забавками з сіна – всім, що можуть з’їсти або забрати до гніздечка чи нірки Створіння Божі, котрі також святкують Святвечір.
Таким чином, давня гарна українська традиція відроджується, і ми залюбки можемо створити самі, своїми власними руками оберіг для родини та оселі, прикрасити ним свою домівку та зробити свято Різдва ще більш затишним та родинним.