Сім років тому 24 березня 2016 р. в тимчасово окупованому  Криму у Сімферополі на 87 році життя помер відомий український театральний актор та письменник – драматург Никоненко Леонід Максимович .

      Майбутній актор та письменник народився 24 січня 1929 р., у селі Будилка Лебединського району Сумської округи (нині Сумський район Сумської області) в селянській сім’ї.

   Після Другої світової війни в Будилці, як і в інших селах, незважаючи на важкі матеріальні умови, почала налагоджуватися культмасова робота. Переважно силами вчителів, був організований драматичний гурток, який ставив п’єси українських класиків: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Назар Стодоля», «Безталанна», «Не судилось», «Наймичка». Іще старшокласником, майбутній актор разом із іншими аматорами сцени почав завзято пробувати свої творчі сили на помості сільського клубу. Як згадував Леонід Никоненко у своїй книзі «Будилка, – «вистави ці користувалися великим успіхом, хоча з погляду сьогоднішнього митця, вони виглядали убогими і недосконалими. Адже готувалися поспіхом, без належного знання тексту, не вистачало й гриму, реквізиту, костюмів. Усе діставалось з бабусиних скринь та з горищ. Однак, ми захоплювались сценою. Так воно, мабуть, й було. Гуртки об’єднували молодь, збагачували духовно. Ми наполегливо працювали, вчились, разом з тим вміли й відпочивати, повеселитись. Дружбу цінували – не було ні сварок, ні ворожнечі».

В 1948 році, після закінчення Будильської середньої школи, Леонід вступає на навчання на фізико-математичний факультет Сумського педагогічного інституту, однак, з другого курсу, в 1950 році, був призваний на строкову військову службу. Служив поблизу Байкалу.

      Саме на час трирічної армійської служби випадають і перші його проби пера. Він стає активним дописувачем в армійській газеті. Пише короткі оповідання про солдатське життя, замальовки та нариси про армійські будні, своїх друзів. Одночасно, майбутнього письменника став все більше приваблювати театр. Леонід постійно бере участь у пол­ко­­вій солдатській самодіяльності в гар­нізонному клубі.

На другому році служ­би сержант Никонен­ко отримав дозвіл ор­га­нізувати драмгурток, яким і керує.Тож, піс­ля демобілізації у 1953-му Леонід, маючи направ­лен­ня з військової части­ни, вступає до Хар­ків­сь­кого державного театрального інституту. Школу акторської майстерності він проходить у класі визначного майстра української сцени Івана Мар’яненка.

      Після завершення навчання в 1957 році Леонід Никоненко за призначенням був направлений на роботу актором у Кримський український театр драми і музичної комедії (місто Сімферополь).  Із Кримом та Сімферополем наш земляк надалі пов’язав усе своє життя. У Сімферополі він створює сім’ю, на жаль перший його шлюб виявився недовгим. Із першою дружиною в нього, що мав натуру творчу і киплячу, життя не склалося. Як говорять, вони просто не зійшлися характерами та уподобаннями. А ось із другою дружиною, акторкою того ж театру, він прожив довге і щасливе життя. Мав двох доньок та багатьох онуків.

      У Кримському українському театрі він пропрацював більше 35 років (1957–94 рр.), зіграв кілька десятків характерних ролей, ставши одним із провідних артистів театрального колективу, при цьому, працював не лише актором, але і на адміністративних посадах – певний час був заступником  директора театру.

Глядачам запам’яталися багато зіграних ним героїв як з класичних, так і сучасних драм, поставлених на театральній сцені.
Добре знання специфіки театру та законів драматичного жанру, а також бажання поповнити театральний репертуар спонукало успішного актора спробувати написати п’єсу самому. І вже перший дебют Никоненка – драматурга виявився досить вдалим.

       Його п’єса «Голубий слід», написана ниму 1973 році і тоді ж поставлена в рідному театрі, здобула високу оцінку театральної публіки і була відзначена на республіканському конкурсі як найкращий драматичний твір на виробничу тематику. Окрилений таким успіхом, письменник активно працює над новими творами. З-під його пера виходять п’єси – «Чужий», (1980), «Сільські дівчата» (1985), «Полин» (1986), «Гріховодник» («Синдром», 1990), «Розтрачене кохання» (1992), «Чмо» (1998; перероблена на «Дамський роман», 2003).

      Перші три його п’єси  – «Голубий слід» (1982), «Чужий» (1982), «Сільські дівчата» (1987) були опубліковані у репертуарному збірнику «Райдуга» (Київ) та отримали дозвіл репертуарної колегії Міністерства культури України на їхню постановку (йшли у низці театрів України, Білорусі).

     Драматичний доробок Леоніда Никоненка приніс йому визнання і утвердив як професійного драматурга.У 1985-му його прийняли до Спілки письменників України (нині це Національна спілка письменників України). Його п’єси стали входити до репертуарів українських та зарубіжних театрів, зокрема Росії та Білорусі.Але бути чесним літописцем своєї епохи в ті часи було справою нелегкою і невдячною, особливо коли в творчий процес письменника втручаються люди, далекі від літератури і мистецтва. Таке втручання в радянський період відчув на собі й Леонід Никоненко. Ось як він згадує про це: «Коли я почав працювати над п’єсою «Ніч над Салґиром», присвяченою 200-річчю Сімферополя, матеріали збирав в архівах міста та Кримського обкому КПРС. Мене вразили події воєнного лихоліття, люди, які іноді непомітно вершили подвиги… Коли рукопис був готовий, чинуші від культури в обкомі заборонили постановку п’єси, бо там розповідалося про людей різних національностей (євреїв, кримського татарина, українців, росіян)… Це ж крамола, треба згадувати – і особливо ж у головних ролях! – лише росіян. Конфлікт з обкомом партії вдалося пригасити завдяки підтримці ветеранів війни, котрі після прочитання п’єси сердечно дякували мені. Приходило багато листів на підтримку… А от свій внутрішній конфлікт подолати я не зміг: чому культурою заправляли люди байдужі, заідеологізовані?»

       Леонід Никоненко заявив себе майстром творення гостроконфліктних сюжетів і своєрідних типів – персонажів, яких можна зустріти в житті, через що вони наділені справжніми емоціями, живою мовою. П’єси об’єднує трагічна доля героїв незалежно від їх соціального стану чи роду занять – будь то талановитий митець чи звичайна, проста людина. Останні 2 твори («Розтрачене кохання» (1992), трагікомедія «Чмо» (1998; перероблена на «Дамський роман», 2003)) присвячені злободенним проблемам, що виникли в роки незалежності України.

       У 2002 році Леонід Максимович видав невелику, але дуже цікаву книгу пошуків, спогадів, роздумів про рідне село. Вона так і називається: «Будилка: Пошуки, спогади, роздуми». Автор, починаючи із сивої давнини – і до наших днів, здійснив дослідження історії рідного краю. Його книга має такі розділи: «Земля», «Людина», «Слов’яни», «Сумщина», «Лебединщина», «Будилка», «Забуті таланти Будилки». Про написане ним сам Леонід Никоненко говорив так: «Звичайно, хтось закине – це ретроспекція, плач за втраченим, туга за минувшиною. Може, й так. Не буду перечити. Пишу спогади на схилі життя – пора невесела. Зате в такому віці гріх брехати і кривити душею. Відчуваю себе чистим перед людьми і своєю совістю. Не претендую на узагальнення – це мої власні думки, моя безкорислива данина рідному краю, який живив мене від дитинства до сивих літ. Сподіваюсь, що моїм землякам з Будилки мої рядки нагадають пережиті лихоліття, тяжку молодість. Повернуть біль втраченого і забутого. І коли защемить під серцем і ненароком скотиться сльозина, не соромтесь – це найдорожчі, найчистіші сльози на землі».

     За акторську і драматургічну діяльність Леонід Никоненко нагороджувався почесними грамотами Міністерства культури України, тричі визнавався кращим актором театральних сезонів.