До 130 – ї  річниці з дня народження видатного оперного співака Стешенка Івана Никифоровича

(07 (26 січня ст.ст.) лютого 1894 – 02.05.1937)

Народження, ранні роки

     130 років тому, 07 лютого (26 січня за ст.ст.) 1894 року, в  Лебедині у родині міщанина Стешенка Никифора Андрійовича та його дружини Анни (Ганни) Федорівни народився син якого 03 лютого (за ст. стиль) охрестили та назвали Іоаном (Іваном) про що і було зроблено відповідний запис у метричній книзі Троїцької церкви.

    Родина Стешенків, як на ті часи, була заможною та що називається «співаючою»; батько як міщанин займався торгівлею, мав дві крамниці, прекрасний будинок по вулиці Петропавлівській, 24 (зберігся до нашого часу) і всі члени родини мали гарні голоси та чудово співали; голова родини Никифор Андрійович мав гарний бас-профундо, старший син Іван, майбутній оперний співак, «герой» нашої розповіді–бас-кантанте,молодший Павло пізніше працював у Харківському оперному театрі,мама Ганна Федорівна за спогадами сучасників теж мала гарний голос і чудово співала.

З шести років Іван, як втім і більшість дітей в ті роки, допомагав батькам по господарству і співав у церковному хорі лебединської Успенської церкви (зруйнованої комуністами у 1940 році, зараз на тому місці пам’ятник Т.Г.Шевченку). Регентом церковного хору був О.І. Пінчук (пізніше був

наставником Бориса Гмирі). На його чистий, кришталевий дискант звернув увагу граф Василь Капніст, нащадок гетьмана Павла Полуботка, і запросив хлопчика бути солістом церковного хору с. Михайлівка, що поблизу Лебедина (резиденція графа Капніста).
Після зміни голосу у Івана з’явився прекрасний баритональний бас. Юний Стешенко став солістом у церковному хорі.

Навчання, подорожі, становлення професійної майстерності, перше визнання

       У 1910 році Іван вже навчався в Сумському реальному училищі та почав співати у хорі цукрозаводчика і мецената Павла Харитоненка, влітку, на канікулах його запрошували до літньої резиденції В.О. Капніста.

       Коли старого графа не стало, його син Олексій Капніст вирішив зробити з Іванка професійного співака: відправив хлопчину в Петербург учитися до відомих педагогів І. Тартакова та Д. Бухтоярова (повністю оплатив навчання). Згодом граф Олексій Капніст та цукрозаводчик Павло Харитоненко відправляють обдарованого юнака до Італії учитися у професорів Дельфіуме та Люченті.
В Італії Іван Стешенко, що називається, «поринув» у пісні і кохання, що в тім, не заважало одне одному, а скоріше навпаки, допомагало. Іван Стешенко познайомився й невдовзі одружився з дочкою генерала Орлова — Емілією. Дівчина приїхала з Києва до Італії учитися співу, мала прекрасну освіту, володіла кількома іноземними мовами. У 20 років у Стешенків в Італії народилася донька, яку назвали  Тамарою. За радянських часів народження дочки в Італії стало бідою: у паспорті в графі «місце народження» було записано — село Мілано.

      Двадцятилітній І. Стешенко на Міжнародному конкурсі молодих співаків у Пармі виборов «Гран прі», першу премію. У 1914 році Іван Никифорович дебютував на оперній сцені в Бергамо – партія Генріха (опера «Лоенгрін» Р.Вагнера). З успіхом виступав у оперних театрах Рима, Бергамо та в театрі «Ла Скала» Мілана. Та виступи співака були перервані «Великою» (І світовою) війною, довелося разом із сім’єю повертатися до Києва,та одягати військову форму. До 1917 року Іван Никифорович служив у Петрограді, в Преображенському полку, співав у лазаретах для солдат. Після жовтневого перевороту гастролював містами України. Упродовж чотирьох сезонів І. Стешенко виступав солістом на сцені Київського оперного театру; створив образи Данила Галицького в «Князі Ігорі» Олександра Бородіна, Мефістофеля у «Фаусті» Шарля Гуно.

       Мати Емілії мала кілька будинків у центрі Києва, в одному з них біля опери поселилися і Стешенки. Там у молодого подружжя народилася друга донька, яку назвали Валентина, а наступного року — син Георгій. Радянська влада тим часом конфіскувала все, що належало родині, тому дружина з малими переїхала в Лебедин.

Іван Стешенко продовжив тулитися у Києві, в підвалі, що призвело невдовзі до застуди, а потім і до хвороби нирок.

Виїзд кордон: і лікування і гастролі
     У 1921 році Іван Никифорович виїхав за кордон на лікування, але лише лікуванням не обмежився: почав свої виступи у Варшаві, Лодзі та інших містах Польщі. «Що за чарівний голос, — писав варшавський критик. — Справжній південний голос, що пройшов гарну італійську школу, зберіг лагідне тепло південного сонця, набувши чудового дихання, рівності й однакової краси звуку в усіх регістрах. І при цьому — чарівне виконання». Український артист має великий успіх у Великобританії, Німеччині, Польщі, Франції, США, Канаді, слава про його майстерність розійшлася по всій Європі, докотилася до Америки.

      У 1922 році родина співака виїхала до США, де Стешенки прожили майже 10 років. Його партнерами по сцені були Галлі Курчі, Мері Гарден, Тітта Руффо, Федір Шаляпін, Соломія Крушельницька. Українця порівнювали із Шаляпіним. Газета «Дейліньюс» писала: «Легенда про те, що «Борис Годунов» без Ф.Шаляпіна – ніщо, була спростована басом Івана Стешенка. Стешенко – величина в ролі, яку Шаляпін досі тримав у своїх руках. Подібного Стешенкові в ролі Бориса немає» (14.11. 1930). Весь репертуар Іван Стешенко співав мовами оригіналу: оперний – 8, а концертний – 11 мовами, і завжди хоча б одну пісню виконував українською.
У лютому-березні 1928 року в США та Канаді за програмою «Пісні усіх народів» (ювілейні вечори на честь Т. Шевченка) Іван Стешенко виступав разом із Соломією Крушельницькою. У 1929 році обмеженим тиражем, лише для росповсюдження в Північній Америці вийшло дві платівки з записом оперних партій Івана Никифоровича.
       У 1929 році Іван Стешенко отримав рідкісний документ від американського народу – «картку довіри», за якою він міг безкоштовно харчуватись у ресторанах, здійснювати покупки в магазинах (в Штатах втой час розпочалася так звана «Велика депресія», так що це був не аби який привілей).

Зустріч на чужині

     В Сполучених Штатах якимось дивом перетнулися життєві дороги двох геніїв,  двох земляків, двох уродженців Лебединщини, які прославили наш край  – Івана Стешенка та Давида Бурлюка. Наслідком цієї зустрічі став портрет видатного співака кисті видатного художника (більш докладно дивіться нижче).

    Коли і де конкретно зустрілися два лебединські генії невідомо, але «Портрет Івана Стешенка» був написаний Бурлюком у Філадельфії в 1930 році.

     Цього ж року, Стешенко виступає на сцені «Гранд-Опера» в Парижі, в Варшавській та Берлінській операх, 1931 – відбулися успішні гастролі в Англії.

Повернення на Батьківщину

     Не зважаючи на всі тріумфальні виступи за кордоном, Іван Стешенко все ж вирішив повернутися в Україну, не уявляючи втім що його очікує у більшовицькій імперії в складі якої перебувала в той час Україна. Зрозуміти мотиви його рішення можна лише виходячи з того, що він, як мабуть переважна більшість закоханих у свою справу митців, не цікавився політикою, та занадто довіряв західній пресі яка часто друкувала хвалебні оди та замовлені радянськими посольствами матеріали про тріумфальний поступ «країни Рад», особливо, на фоні «Великої депресії», яка потрясала в той час провідні країни Заходу. Але те, як зустріла його рідна земля, стало, що називається, «холодним душем» для співака,  якого  буквально напередодні оваціями зустрічали на кращих концертних майданчиках світу, повернення на Батьківщину не було ні радісним ні тріумфальним. Коли в 1930-х роках співак завітав до Лебедина, влада навіть заборонила йому виступити в місцевому будинку культури, і тоді Стешенко заспівав для своїх земляків біля своєї хати у садочку. Всесвітня слава митця не давала спокою заздрісникам, його концерти, а їх було більше 60, перетворювалися на мистецьку подію, але провінційних міст, та і важка хвороба нирок аж ніяк не сприяла гастролям співака. Лише через п’ять років після повернення з – за кордону, з лютого 1936 року він став співати на сцені «Большого театру» партію Мірошника в опері «Русалка».

      І тут хвороба нанесла підступний і неочікуваний удар, ще доволі молодий, 43-річний Іван Стешенко раптово закінчує свої земні дні в москві 2 травня 1937 року. Жодна газета Української РСР не повідомила про кончину всесвітньо відомого співака і не надрукувала некролог.

Портрет

      В 1967 році в США помер Давид Бурлюк, який у далекому 1930 році написав у Філадельфії, портрет свого земляка, тоді ж, у 1967 році частина  робіт Бурлюка були передані його товаришу – Миколі Нікіфорову з Тамбова, серед цих робіт був і згаданий вище чудовий «Портрет Івана Стешенка». Портрет виконаний в техніці, що нагадує малюнки пастеллю або олівцями, так званий «сухий стиль» суха кисть – це спосіб нанесення фарби, який допомагає отримати ефект текстури, нерівності забарвлення і показати крізь верхній мазок інший тон нижнього шару. В перекладі з англійської – це техніка фарбування, в якій використовується кисть, яка є відносно сухою, але все ще містить фарбу. Навантаження застосовується на суху підставку, наприклад, на папері або грунтованому полотні.

Доля родини Івана Никифоровича після його смерті

     Вдова співака Емілія Діомидівна померла в 1973 році в Одесі.
     Старша донька Тамара (1914) закінчила Київський музичний технікум, працювала керівником художньої самодіяльності заводу «Красный резинщик» у Києві. Померла в 1986 році.
       Валентина (1916) закінчила Львівську консерваторію, гарно співала. Після війни жила в Ризі, потім в Одесі, працювала викладачкою музики. Після одруження взяла прізвище чоловіка — Бугайова — і ніколи не згадувала своє дівоче прізвище. Померла 1973 року, похована в Одесі.
      Син Івана Никифоровича – Георгій (1917) закінчив Ленінградський геологічний інститут, мав бронь, але добровольцем пішов на фронт. Служив артилеристом, мав військове звання майора. Командування двічі представляло його до нагороди званням Героя Радянського Союзу і двічі «на горі» його прізвище викреслювали, бо «Што ето? Син таво самого Івана Стешенка?! Емігранта каторий пєл за грані цей пєрєд буржуямі да бєлогвардєйцамі. Атставіть!». Після війни Георгій з дружиною жив у Ташкенті, працював геологом. Помер 1965 року.