Вперше 30 листопада вірні ПЦУ і УГКЦ вшановують за новим стилем день пам’яті одного з дванадцяти апостолів Христових, брата апостола Петра – Андрія Первозваного.

       Андрій став першим послідовником Ісуса Христа, тому його і називають Первозванним.

      Проповідуючи християнство, він дійшов до до місця, де пізніше постав Київ. Літописець Нестор оповідав: “Бачите гори ці, – сказав апостол своїм учням, – на цих горах засяє благодать Божа, і буде великий город і багато церков буде споруджено”. Там апостол встановив хрест.

       Традиційно, свято Андрія є суто молодіжним святом  і нагадує свято Катерини, але тепер складчину приносили не дівчата, а парубки. Як і на Катерину, основні дійства відбувалися напередодні свята. Щоправда у деяких регіонах України їх робили на другий день – 30 листопада.

     На Парамона юнаки винаймали оселю, готували її до «андріївських вечорниць» та приносили складчину. Для дівчат день починався ще удосвіта, адже потрібно було випекти калиту.

       Калита – це великий медовий корж із пшеничного борошна з маком та родзинками (подекуди це печиво називали калата чи король). Тісто на калиту годилося замісити до сходу сонця, а воду для тіста набирали з різних криниць. В одних випадках у калиті робили дірочку посередині, в інших – чотири по боках, а ззовні оздоблювали фігурками та узорами «кривого танцю» – різноманітними кривульками. Випікали калиту так, щоб вона була сухою і важче відкушувалася. Окрім калити юнки готували й кукілки (балабухи) – невеличкі пампушки, котрі використовувалися у ворожіннях.

На Чернігівщині дівчата, прокинувшись уранці, підв’язувалися паском і цілий день молилися, нічого не їли, а ввечері, лягаючи спати, знімали його і клали навхрест під подушку – вночі обов’язково присниться майбутній чоловік.

      Ввечері молодь сходилася на Великі вечорниці, а калиту підв’язували червоною стрічкою до сволока (деінде прив’язь була рухомою). Дівчата при цьому заспівували:

У НЕБО, НАША КАЛИТА, У НЕБО,

А ТИ, СОНЕЧКО, ПІДІЙМИСЬ,

ТА НА НАС ПОДИВИСЬ:

МИ КАЛИТУ ЧІПЛЯЄМО,

НА МІСЯЦЬ ПОГЛЯДАЄМО,

СВОЮ ДОЛЮ-РАДІСТЬ ЗАКЛИКАЄМО…

      Коли вся молодь сходилася, вибирали пана Калитинського – найудатливішого на всілякі витівки та жарти парубка; він мав стояти біля калити, керувати дійством і вчиняти присуд – обмащувати сажею тих, хто не міг надкусити підвішеного обрядового коржа (щоправда, це могла робити і дівчина). Всі присутні по черзі мали «вкусити» калиту без допомоги рук, тримаючи між ногами рогача або кочергу. Тим, кому це не вдавалося, пан Калитинський змащував обличчя сажею (глиною або крейдою). Юрба намагалася розсмішити пана Коцюбинського, – так називали того хто їхав на коцюбі, – адже, якщо він розсміється, то не зможе вкусити калиту.

       По закінчені веселого обряду коржа знімали і розділяли між всіма присутніми, приказуючи: «Калита, калита солодка була, тепер ми її з’їли – на весілля полетіли!». Після цього всі сідали за обрядову вечерю, на якій обов’язково мали бути вареники з капустою. Сиділи попарно: пан Калитинський зі своєю помічницею, потім ті, хто вийшов переможцем, вибираючи на свій смак сусідок. За вечерею годилося поспівати дівочих і хлопчачих колядок, а опісля – продовжити комічні ігри та забави.

       За андріївською вечерею дівчина наливає в блюдце вина, горілки чи медовуху, кладе на дно перстень і примушує свого хлопця дістати той перстень губами: якщо дістане і носа не вмочить – пара ожениться і буде щасливою.

       Пізно ввечері, на передодні свята, дівчата збиралися в окремі гурти для ворожінь. У кожному регіоні були свої гадання та їх відмінності. Юнки висмикували зі стріхи солому: як попадеться стебло із колоском, а в колоску зерно, то буде багата за чоловіком.

Ввечері йшли до свиней у хлів та й казали: «Свиня – рох! Чи буде в мене цих м’ясниць гук?». Як свиня рохне, то буде, а як ні, то навпаки.

Також ходили вулицею та першого, кого здибають, питали: «Як Вас звати?». Відповідно буде зватись і її чоловік.

    Йшли дівчата і у воротах кидали чобітьми з ноги вгору. Куди (у який бік) чобіт носком упаде, туди й віддасться. А як впаде догори, то ще буде дівувати. Поганою прикметою було, як чобіт сторч встряне у землю.

Клали на стіл позакривані хліб, сіль, чарку, печину й віск. Вгадували по черзі. Як вгадували хліб, то буде добре жити; сіль, печина – горе; чарка – п’яниця; віск – смерть.

     Згадані вище зготовлені кукілки клали на ослінчик. Господиня впускала до хати зголоднілого пса – чий виріб він з’їдав найперше, та юнка найшвидше вийде заміж, коли ж обнюхав і перейшов до інших – тій юнці шлюб цього року не усміхнеться, а коли забирав їство і відбігав до закутку – вийде заміж і виїде на чужину.

Досить поширеними були ворожіння, пов’язані із «сіянням льону» (у багатьох регіонах – конопель). Дівчата опівночі виходили на подвір’я, тричі обходили хату і розсівали насіння по снігу приказуючи:

АНДРІЮ, АНДРІЮ,

Я НА ТОБІ ЛЬОН СІЮ,

СПІДНИЦЕЮ ВОЛОЧУ,

ЗАМІЖ ВИЙТИ ХОЧУ,

ДАЙ, БОЖЕ, ЗНАТИ,

З КИМ ВЕСІЛЛЯ ГРАТИ.

      Після цього брали в пригорщі суміш снігу та насінинок і несли до хати; якщо в ній виявлялася парна кількість зернин, то дівка протягом року обов’язково вийде заміж.

      Робили й так: йшли в курник, ловили когута й курку, зв’язували їхні хвости і, щоб заспокоїлися, накривали решетом, а потім випускали, придивляючись, хто кого перетягне: якщо курка, то в майбутній родинній спілці верховодитиме жінка, а коли півень – чоловік.

Проти Андрія, як замикали криницю, то казали: «Замикаю криницю, кладу ключ під головицю. Як хто прийде води брати чи коня напувати, той хай прийде до мене ключа позичати». Вірили, що прийде суджений, який має засватати.

      Якщо ж дівчина хотіла знати ким буде її майбутній чоловік, то посипала на долівку хати зерно, наливала в мисочку води і ставила люстерко. Коли все вже готове, впускала півня і слідкувала за ним: якщо півень нап’ється води – чоловік буде п’яницею, клюне пшениці – господарем, а як гляне в люстерко – то паничем і ледарем.

      Також, увечері напередодні Андрія робили досить оригінальний обряд «сповіді діжі». Господиня ретельно мила пікну діжу і ставила її на почесне місце – на покуття. Особливо дотримувалися цього звичаю жінки, в котрих були дочки. Вважалося, якщо знехтувати традицією, то у них будуть важкі пологи. Обряд «сповіді діжі» пов’язаний із стародавнім віруванням, що в ніч напередодні Андрія всі діжі сходяться на своєрідну сповідь і ведуть розмову про своїх господинь: як доглядають їх, чи часто миють, чи лихословлять у їх присутності. Ось чому жінки намагалися, хоч би напередодні свята, догодити пікним діжам. Помивши, їх ставили на чисті скатертини і обвивали хмелем, з якого опісля, коли вперше вигонили тварин у поле, робили пійло і напували тварин, щоб корови «не боялися грому та не чіпали їх хижі звірі».

       Тож, вітаємо з Днем ангела всіх Андріїв і Андрійчиків.