Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька, його вихованням займалися мати Ганна Щербань і дід Федір Щербань. В одному з віршів поет згадував:

В мене була лиш мати,

Та був іще сивий дід, –

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так і слід.

      1942 року Василь пішов до початкової школи в рідних Біївцях, рік навчався  в Єнківській семирічці, із золотою медаллю закінчив десятий клас середньої школи села Тарандинці. У книзі Валентини Коваленко «Його весна говерлила громи…» наведені такі спогади про Василя Симоненка: «У класі з-поміж дітей він виділявся двома речами: бідним одягом і розумом».

Писати вірші почав рано. «Багато читає художніх творів, сам теж пише невеликі твори, вірші, пʼєси», – згадувала Марія Остапенко, вчителька української мови та літератури, яка порадила Василю Симоненку їхати навчатися до Києва.

       1952 року Василь вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Наприкінці 1956 року він проходив переддипломну практику на Черкащині, в обласній газеті «Черкаська правда». Здібного юнака помітило керівництво редакції, і після завершення навчання 1957 року він почав працювати за спеціальністю.

Спершу Василь Симоненко був літературним працівником відділу культури «Черкаської правди», з 1960 року завідував відділом пропаганди обласної газети «Молодь Черкащини», а з січня 1963 року працював власним кореспондентом республіканської «Робітничої газети» в Черкаській і Кіровоградській областях. 

      На початку 1960-х років Василь Симоненко став активним учасником Клубу творчої молоді «Сучасник» (Київ), який проводив вечори пам’яті, лекторії, творчі зустрічі. 1962 року Василь Симоненко, Алла Горська і Лесь Танюк разом відкрили місця поховання людей, розстріляних НКВС, у Биківні, на Лук’янівському та Васильківському кладовищах. 

     Влітку 1962 року Василя Симоненка жорстоко побили працівники міліції залізничної станції «Імені Тараса Шевченка» (місто Сміла Черкаської області). У книжці «Життя, мов спалах блискавки. Спогади друзів і колег про Василя Симоненка» наведені такі слова Віктора Онойка: «Коли [Василь Симоненко] сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки. Ось, подивіться. Ми жахнулися: всі руки були в синцях. 

– А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по мʼякому місцю, а по спині, попереку».

     З весни 1963 року у Василя Симоненка постійно боліли нирки та поперек. На початку вересня того ж року він ліг у лікарню. Невдовзі рідним оголосили страшний діагноз: рак нирок. Поета прооперували, але, на жаль, це не дало позитивних результатів. 

       13 грудня 1963 року Василь Симоненко помер у черкаській лікарні. Похований на кладовищі у Черкасах. Поет прожив лише 28 років.

Коли стан Симоненка погіршився й він потрапив до лікарні, то продовжував творити. Останній свій вірш поет написав у грудні 1963 року.

Прощай, мій зошите!

Спасибі тобі, друже,

Що ти думок моїх

Не відцуравсь,

Що ти свої клітини

Тепло мружив,

Коли над римами

Я потом обливавсь.

Ти їх сприйняв

Без жодної огуди,

 Єдиний мій читач

І шанувальник мій.

Чи сприймуть їх колись

І прочитають люди

— Побачимо.

Прощай, товариш мій.

      За своє коротке життя він створив понад 500 публікацій різних жанрів. В умовах прискіпливої радянської цензури його поезії майже не публікували. За життя Василя Симоненка вийшли друком збірка «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963).

      Українська нація, був впевнений Симоненко – після тоталітарних жахів імперії, після геноцидів і голодоморів – посяде гідне місце в житті цивілізованого вільного людства.

 «Народ мій є! Народ мій завжди буде! 

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників – заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є!

В його волячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!»

      Після публікації першої збірки поет почав добирати вірші для другої – «Земне тяжіння», яка побачила світ уже після його смерті (1964). 1995 року Василь Симоненко посмертно став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка.