Хоч прилади для прасування одягу відомі ще з IV століття, офіційним днем народження праски вважають 10 лютого 1636 року. Адже саме цим днем датована перша письмова згадка про праску простого нагрівального типу. У записі навіть вказана його вага — 10 кілограмів і була вона монолітною. Згадана праска вартістю 5 алтин належала до найпростіших нагрівальних типів.
Історія «еволюції» праски дуже цікава. У давнину тканину прасували нагрітим камінням, пізніше — гарячою сковородою або рубелем — своєрідним поєднанням дошки та качалки, на яку намотувалася тканина. Пізніше з’явилися монолітні прапраски. А у XVIII столітті виникли духові праски з відкидною кришкою, під яку засипали гаряче вугілля. Згодом, всередину праски почали вмонтовувати металеву трубку, яка з’єднувалася із газовим балоном. Існували, також, спиртові праски. Але через дефіцит спирту вони вартували цілу отару овець. Тож, довго не проіснували. Ну а звичні нам праски «народилися» вже в електричну еру. Оглядаючись на довгий шлях від гарячого каменя до електричного приладу, розумієш, що навіть у часи високотехнологічних тканин та синтетики праска все одно поряд і досі є незамінною.
У світі, наповненому технологічними досягненнями та сучасними зручностями, легко не помітити скромну праску. Проте, цей невибагливий побутовий інструмент відіграв вирішальну роль у формуванні нашого повсякденного життя та еволюції моди.
Тож, що ми знаємо про праску?
Праска має тисячолітню історію, пройшовши шлях від залізного прута до сучасного побутового приладу, без якого не може обійтися жоден дім. Перша спроба прасувати речі з’явилися ще у той час, коли людина виготовляла одяг із шкіри диких тварин. У кам’яну добу шкіру натягували за допомогою кілочків і вирівнювали. Також, вологий одяг придавлювали плоским камінням, щоб він, висихаючи, позбавлявся частини складок. Відомо, що у в Давній Греції використовувались способи плісировки полотняного одягу за допомогою гарячого металевого прута, що нагадував качалку (залізна праска — “залізко”). Аби білизна була духмяною, до жару додавали зелені соснові шишки, чебрець, м’яту й інші трави.
У древньому Китаї металева праска за формою нагадувала сковорідку, яку наповнювали гарячим піском або вугіллям. Вона була доволі важкою і незручною. Європейці у Середньовіччі клали тканину на камінь і товкли її ціпами. За часів Київської Русі жінки навчилися прасували з допомогою невеликої палиці, потовщеної посередині (називалася вона «вальком», або просто качалкою). Намотували тканину на цю палицю і прокачували її на столі рубелем – вузькою дерев’яною дошкою із ручкою та поперечними зарубками, зроблену із граба або дуба. Рубель мав також назву «ребрак» або «пральник» (цей спосіб «прасування» тканини використовувався в побуті українців досить довго, аж до початку ХХст.).
Рубель із качалкою у давні часи вважалися особливим подарунком для нареченої, адже вказував на те, що вона є рукодільницею та відмінною господинею. Приладдя для прасування берегли як реліквію, воно переходило у спадок від матері до доньки. Кілька таких «прасувальних» комплектів потрапили і до колекції нашого музею.
Найближчим попередником сучасної праски була чавунна жаровня з ручкою, всередину якої закладалося гаряче вугілля і нею водили по одягу. Ця праска була важкою і небезпечною. Іскри і дрібні вуглинки вилітали з неї, залишаючи на одязі опалини та дірки.
Перша згадка про «монолітну праску» датується ХVII ст. Вона належала до найпростіших нагрівальних предметів і важила близько 10 кг. У ХVІІІ ст. литі чавунні праски набули широкого вжитку. Вони розігрівалися на відкритому вогні або в гарячій печі. Час нагріву становив близько 30 хвилин і приблизно стільки ж праска зберігала тепло.
Великі чавунні праски призначалися для прасування грубих тканин. Для дрібних деталей одягу (манжетів, комірців, мережив) – використовувалися маленькі праски розміром у півдолоні. У нашому музеї зберігаються чавунні праски вагою від 2,5кг до 4 кг. Вони мають трикутну форму із загостреним носиком.
У ХVІІІ- ХІХ ст. найпоширенішими були «вугільні праски». Складалися вони з металевого литого корпусу, підошви, кришки, клямки для закривання, ручки. Між корпусом та підошвою з обох боків (для доступу повітря) знаходилися круглі або ж напівсферичні отвори. Всередину такої праски совком або щипцями засипалося розжарене вугілля. Іноді вона навіть забезпечувалася трубою. Ручки були дерев’яні з металевою основою. Вага таких прасок була близько 3 кг.
Ще одним різновидом вугільних прасок були «праски-коробки», які користувалися величезною популярністю. Ззаду вони мали отвір, куди вставляли нагрітий чавунний брусок.
Згодом господині почали одночасно користуватися двома прасками: поки одна нагрівався, іншою прасували.
При виготовленні прасок дотримувалась певна трикутноподібна форма із загостреним носиком. У розмірах зберігалося певне співвідношення довжини до ширини як 2:1. З плином часу відбувалося удосконалення форми, зменшувалися розміри та вага, прасування ставало більш якісним та зручним. Праски оздоблювалися орнаментами, фігурними ручками та різними декорованими деталями.
Кілька поколінь в родині користувалися однією праскою, передавали в спадок як цінну річ та символ достатку. Інколи вони використовувалися і як предмет для лущіння горіхів, і як важіль на вагах, і навіть як мишоловка.
У ХVІІІ –ХІХ ст. праски виготовлялися з металу, вони були схожі за формою до сучасних, нагрівалися на вогні. Також існували «гавки» – скляні кульки з металевими кільцями, наповненими гарячою водою, що служили засобом прасування. Але розповсюдження такі праски не набули.
У ХІХ ст. почали виготовляти спиртові праски. Всередину такого пристрою заливали спирт і підпалювали його. Спиртова праска, на відміну від вугільної, була зручнішою, адже не бруднила білизну. Ось тільки вартість її була астрономічною (коштувала як невелика отара овець або корова), отож, дозволити собі таку розкіш могли тільки заможні люди.
В кінці ХІХ ст. з’являється ще одна новинка – газова праска. Спеціальною трубкою вона з’єднувалася з балоном, із якого газ накачувався за допомогою невеликого насоса. Такі праски теж були недешевими і свідчили про заможність господарів.
Справжню революцію в удосконаленні прасок здійснив американський винахідник Генрі Сілі, який 6 липня 1882 року отримав патент на електричну праску. Незважаючи на явні переваги перед своїми попередниками, електрична праска була ще далекою від досконалості, через слабку ізоляцію часто била господинь струмом. Ще одним недоліком було те, що перші електричні праски важили близько 6 кг і не мали регуляторів температур. Цю проблему подолали у 1920 році, коли в конструкції електричної праски з’явився важливий елемент – термостат. Він почав стежити за температурою і відключати нагрівальну спіраль, коли досягався необхідний рівень температури.
У 1934 році американець Макс Скольник отримав патент на електричну парову праску, яка стала першою масовою моделлю на Заході. Однак, у колишньому СРСР (а відтак, і в Україні) ще тривалий час продовжували використовувати чавунні праски. Причина полягала в тому, що більшість житлових помешкань в СРСР не були електрифіковані. Так, зокрема, в Україні на початок 1950-х рр. до електропостачання підключили лише 7% сільських населених пунктів.
Масове виробництво електричних прасок в СРСР почалося у 1948 році. У перших зразках був відсутній регулятор температури, а тому потрібно було виждати час нагрівання, а потім вимикати, щоб не спалити тканину. Трохи незручно, але все ж простіше, ніж користуватися чавунною, яку треба нагрівати в печі. Пізніше стали випускалися парові праски.
У 1960 році стали випускати праски із від’єднувальним шнуром, щоб він не заважав після відключення приладу. Основним підприємством із випуску прасок в УРСР був Харківський електромеханічний завод (ХЕМЗ).
У 70-х роках минулого століття почали виготовляти екземпляри з барабаном, який дозволяв регулювати температуру нагрівання підошви, зробивши процес прасування зручнішим. У 1976 році побачила світ праска з паронагрівачем. В кінці 70-х років ХХ ст. металеві підошви прасок замінили склокерамічними.
Історія праски ще незакінчена, адже вона продовжує видозмінюватися та вдосконалюватися. В усі часи цей прилад був вірним супутником людини, роблячи побут зручнішим і комфортнішим. Якою стане праска в майбутньому – покаже час.
Тож, запрошуємо всіх долучитися до створення ширшої колекції та передати музею старовинні праски, які зберігаються в родині та пам’ятають тепло рук бабусь та прабабусь. Створюємо історію разом!
